Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"

скочування національного характеру до меланхолійного психозу під впливом постмодерністського, імперського розщеплення національного Его. Спочатку національний суб’єкт прямував до «типу самолюбування»[918]. Самозакоханий син-нарцис в історії української літератури був викликаний з глибин несвідомого на основі перверсивної постмодернізації. На психотичній стадії (божевілля означає також прозріння) українська література просвітила не лише національне несвідоме, але й російсько-імперський психологічний експеримент, пов’язаний з активізацією деструктивних імпульсів в національного суб’єкта.

Більшовицький світогляд із класовою мораллю пролетаріату, дозволивши матеревбивство і батьковбивство, відкрив злочинну перспективу через братовбивство. Мотив братовбивства на той час заполонив українську літературу. «А два брати знов далі б’ються — / ніяк їх не рознять»[919], — писав у 1923 р. П. Тичина. М. Хвильовий в «інтертекстуальній» новелі «Мати» зобразив двох братів — Остапа та Андрія за аналогією до «Тараса Бульби» М. Гоголя: «Остап і Андрій кидаються один на одного, як розлютовані звірі…»[920]. «Страшна помста» М. Гоголя пророчим привидом з’являється у 20-х роках, даючи змогу побачити реалістичний механізм народження імперського суб’єкта в національній сім’ї: брат-маргінал, помножуючи злочинність брата, виходить за межі національного роду, погоджується на символічне і реальне братовбивство, стаючи будівником імперії.

Матеревбивство аж ніяк не означало розв’язання психотичного конфлікту в психоісторії української літератури, оскільки материнський об’єкт є сильнішим за перверсивно романтичне синівське Я. В контексті психоаналізу вбивство і самовбивство означало, що «об’єкт повністю перемагає “Я”»[921]. Тобто вбивство матері в українському світі свідчило про інтеграцію материнського образу в «символічний всесвіт» (С. Жижек). Привид вбитої матері, травма від злочинної синівської дії мала інтегруватися в національну синівську пам’ять, до якої апелює М. Хвильовий. У новелі «Я (Романтика)» є яскраве втілення українських агентів символічного закону. Чека («чорний трибунал комуни») Хвильовий розміщує в помешканні розстріляного шляхтича, тобто розстріляної аристократії, древнього світу, що постає з портретів як «безсила грандіозність», «перламутр на бенкеті дикої голодної країни»[922]. Знищення цілого літературного «синівського» покоління у 30-ті роки, цієї недосформованої національної мужності, або української синівської «безсилої грандіозності», означає утворення символічних «привидів живих покійників» (С. Жижек). Ці привиди разом з образом їхнього лідера М. Хвильового формуватимуть у національній пам’яті смисл невиконаного символічного обов’язку, а в психоісторії української літератури — нагадують про порушення символічного закону («Це ж йому, цьому вартовому чорного трибуналу комуни, — зізнається романтичний герой Хвильового, — в моменти великого напруження я складав гімни»[923]). Невипадково сучасний український письменник І. Ципердюк, виписуючи власний депресивний синдром, пригадує самогубство Хвильового: «Дикі качки допивають воду в Бистриці. В селі Йордан. П’яний хтось, кажуть, замерз, щедруючи. Нинішнім ранком вже вкотре застрелився Хвильовий…»[924].

Імперська психополітика, що постала на основі символічного батьковбивства (боговбивства) і провокувала деконструкцію монотеїзму в національному світі, зсув національного лібідо з материнського об’єкта на чужорідний симбіотичний, розгорталася як довготривалий, поступовий процес нарощування інстинкту вбивць, що й виразить епоха сталінізму-соцреалізму і постсталінізму-постсоцреалізму. Оскільки історія української літератури твориться як пророче письмо, спрямоване на майбутню державність, то головним завданням Російсько-більшовицької імперії на цьому шляху була ліквідація потужних носіїв пророчого мислення, які зберігали і розвивали духовно-психологічний код української державності, що усвідомлювався на основі органічного монотеїзму, поєднаного в історії з християнізованим монотеїзмом, тобто монотеїзмом, пронизаним синівсько-батьківською та синівсько-материнською єдністю.

Психотичне блазнювання як інфантилізація національного характеру

«У Радянській Росії, — зазначав З. Фройд, — зроблена спроба піднести до більш досконалих форм життя більше 100 мільйонів людей, що тримаються в пригніченому стані. Правителі виявилися достатньо зухвалі, щоби відібрати у них «опіум» релігії, і настільки розумні, що дали їм розумну міру сексуальної свободи, однак при цьому їх піддали дуже жорстокому насиллю і відібрали у них будь-яку можливість свободи думки»[925]. Відібрати процес мислення у національного суб’єкта — таким був наступний крок імперського творця держави, що мав сформувати неповноцінний національний характер. Якщо одним із наслідків більшовицької провокації повинен був стати несвідомий злочинець, то його символічним вираженням — письменник як злий блазень.

На позитивну семантику блазня звертає увагу сучасний письменник Ю. Андрухович: «Блазень — найнижчий ступінь ієрархічної тріади, на яку розпався єдиний колись архетип (Бог — Король — Блазень)»: він зберігає в собі первісні риси і Бога, і Короля, тому «величний у своїй фізичній потворності» і «всемогутній у своїй глупоті (найчастіше маскованій божевіллям)»[926].

Блазнювання 20-х років психотично балансує між свідомою і несвідомою архетипною котляревщиною, що робить його унікальним об’єктом в українській психоісторії.

У 1918 р. П. Тичина зіставляв українську державницьку романтику в образі чистої, як голуба блакить, нареченої і більшовицьку державницьку реальність — в образі горобиної ночі, кровавих шляхів з незриданними сльозами-тьмами[927]. Депресивна психосемантика у тодішній літературі виявляла невротичний переляк (наприклад, українське страхітливе постало в образі божевільної голодної матері, що їсть трупи своїх дітей у трагедії «97» М. Куліша). Незвичайний психологічний експеримент спровокував в Україні національну паніку, що живилася соками національного «кайдашизму» (занепаду батьківської функції в реальній українській сім’ї). Трагізм того часу, що привів до громадянської війни, промовисто засвідчили «Вершники» Ю. Яновського, в яких анархія братів виражала розпад роду, а батьки залишалися пасивними спостерігачами цієї сімейної (родинної) катастрофи.

Тієї пори П. Тичина звертався до українських несвідомих експериментаторів — блазнів у літературі: «До вас, казенні поети, офіціантики, / до вас моє слово, мій гнів. / Не робіть, не робіть ви романтики / з червоної крові братів!»[928]. Це звернення було особливо на часі, адже ідеологом художнього експериментаторства виступила тоді нова літературна теорія — російський формалізм, що «обожнив» художній прийом, покликаний заступити трагічну психосемантику. У зв’язку з опустошенням релігійної істини (на пошуки вічної істини одержимому українському суб’єкту було накладено табу, оскільки «істина» пропонувалася як знайдена у конкретному історичному часі) самоцінність прийому і знецінювання ідейно-психологічного смислу твору цілковито відповідали засадам «карамазовщини». У розпал братовбивчої громадянської війни (1919) В. Шкловський порівнював літературу з шахами: «Дія літературного твору відбувається на певному полі; шаховим фігурам будуть відповідати типи — маски, амплуа сучасного театру. Сюжети відповідають гамбітам, тобто класичному розігруванню цієї гри, якими варіативно користуються гравці. Задачі і перипетії відповідають ролі ходів противника»[929]. У другій половині XX ст. він переглянув свою «формальну» позицію як помилку молодості, «енергію омани»[930]: «Зараз я багато чого для себе уточнив, від значного відмовився, вважаю зараз, що не потрібно починати і закінчувати розбір твору аналізом мови і ритму; вважаю, що визначення самі по собі не наука… Я тоді нерозважливо сказав, що твір є «сумою прийомів». Це було сказано так давно, що я пам’ятаю лише спростування. Тепер думаю, що література є системою систем…»[931]. Сучасні російські дослідники, враховуючи минулу «енергію омани», взяли курс