Читати книгу - "Ольвія"

– Спасибі тобі, моя добра Ольвіє, – шепотіла Мілена. – Я щаслива, що доля звела нас і що ти стрілася на моїй чорній сліпій дорозі. Тепер і помирати легше… Говори, господине, говори… Я хочу востаннє почути твій голос. Більше у мене немає нікого, і ніхто не пом'яне мене, крім тебе.

Рабиня захрипіла, тяжко, надсадно, видно, з останніх сил, і в грудях у неї забулькало. Ольвія зрозуміла, що все… І стало тяжко їй, що вона безсила допомогти людині, яка гине.

– Як ти не вбереглася, Мілено?..

– Старію… – білими губами шепотіла Мілена. – Задумалась і незчулась, як на коня натрапила… А він із тих… необ'їжджених лошаків… Вдарив копитом, груди пробив, і життя моє відлітає геть. Та й кому я тут потрібна? Добре, що хоч не викинули мене на смітник, як собаку, а в цій юрті поклали… Ох… прощай, моя добра господине, прощай…

Ольвія схилилась над рабинею, погладила її сиве волосся.

– Не помирай, Мілено, не йди у той світ. Я буду молитися, щоб боги порятували тебе.

– Вже пізно, Ольвіє. Я йду в царство Аїда, а звідти Кербер назад нікого не випускає. Не чекати вже мені Телесфора, не прийде він до мене з рятунком. Та й далеко я лежатиму від свого міста. Не прийдуть у скіфський край грецькі боги. А білій богині дадуть іншу рабиню, молоду та сильну, і піде життя далі своїм шляхом.

– Не говори так, Мілено. Я зараз же погукаю скіфських знахарів, вони вилікують твою рану.

– Посидь ліпше зі мною, – спинила її Мілена. – Знахарі вже напували мене зіллям. Та скіфське зілля для мене не цілюще. Я ж не скіф'янка. І Скіфія – не моя рідна земля, щоб її зілля допомагало. Коли б мені зілля із рідного краю, то, може б, і порятувало… Та що там… Видно, боги хочуть, аби я пішла в царство Аїда. І дорогу я бачу… А по ній люди йдуть… Ой, багато люду іде на той світ. І мені руками махають. Буду, мабуть, збиратися в дорогу, пора вже… Почула тебе, погомоніла з тобою – і пора…

Ольвія стисла її руки.

– Мілено, ти ще будеш жити. Я пошлю гінців до греків. Попрошу свого батька, щоб прислав найкращих лікарів. Родон допоможе тобі. Родон порятує тебе…

Так уперше в розмові зі своєю сліпою рабинею згадала вона ім'я батька свого.

Закричала щось Мілена, вчувши те ім'я, засилкувалася звестися, але захрипіла і впала навзнак.

– Яке ти щойно ім'я згадувала? – важко дихала сліпа рабиня. – Повтори!.. Швидше повтори те ім'я, доки я ще не оніміла назавжди.

– Родон… – розгубилася Ольвія і відчула, як серце чомусь тривожно і страшно стислося. – Так звати мого батька. Він глава колегії архонтів Ольвії. Я попрошу його, він допоможе… Найкращих грецьких лікарів пришле… – говорила, аби заспокоїти рабиню, а сама у відчаї думала: які там лікарі, як Скіфію оточує перська орда! Жоден гонець не прорветься до Понту, та й Мілені скільки там жити лишилося…

– Родон… – повторила Мілена, все ще не вірячи почутому.

– Родон, – підтвердила Ольвія і злякано прикусила язика, бо Мілена затремтіла, руки її, жовті, кістляві, з тремтінням мацали перед собою, шукаючи Ольвію.

– Я була жоною Родона, – повільно, чітко вимовляючи слова, мовила сліпа рабиня якимось неприродним, наче чужим голосом, і Ольвії стало страшно від того голосу, від почутого…

Забракло повітря.

– То ти… ти мені… – і ніяк не могла вимовити останнього слова, – ти мені…

– Ольвіє!.. Дочко моя! – тихо прошепотіла Мілена, бо крикнути у неї вже не було сили, а заплакати – не було сліз. – Так ось ти яка стала… Моєю господинею, а я – твоєю рабинею… О боги!.. О, чому такий жорстокий цей світ?.. Ми ж усі люди, а не звірі. Люди, правда ж, дочко моя?

– Правда… мамо… Люди.

– Чому ти Ольвія, а не Лікта?

– Народні збори назвали мене ім'ям свого міста за заслуги батька. Іншого свого імені я не знала.

– А я тебе звала Ліктою…

– Мамо… – прошепотіла Ольвія. – Я допитувалась у батька про тебе, та він завжди гнівався… І говорив, що тебе вже й на світі давно немає…

– Ні, Лікто моя… Ні, Ольвіє моя… Жива я… Досі була живою. Твій батько продав мене у рабство, – важко, з останніх сил говорила Мілена. – Я зрадила його, бо ніколи не любила його… Мене силоміць віддали за Родона. Я народила дочку, а потім… потім повернувся мій коханий… І я не могла з собою нічого вдіяти… Я хотіла щастя і любові… Так хотіла свого щастя… Нахилися до мене, дочко… Очей у мене немає, але є ще руки…

Ольвія нахилилась, Мілена тремтячими руками хапала її за плечі, гладила їх, гладила волосся, обличчя, задихаючись шепотіла:

– Очі… Люди добрі, дайте мені очі… Боги всемогутні, благаю вас, поверніть мені очі. Хоч на мить… На одну лише мить. Тільки гляну на свою дочку… тільки подивлюся, яка вона… Очі!.. Будьте ви прокляті, поверніть мені очі! Очі!!!

Крикнула, рвонулась Мілена до своєї дочки, захрипіла і впала навзнак.

Зойкнула Ольвія, а мати вже мертва.

– От і зустрілися, мамо…

І поплив перед нею туман, заклякла біля материного тіла. І здавалося їй, що чорна ніч упала на землю. На душі було гірко і порожньо. Чи буде коли у світі господарювати добро? Чи стане коли світ щасливим, а люди – людьми? Як тяжко жити у світі, де навколо стільки зла та звірячого свавілля!..

І боги… всемогутні боги, чому ви не повернули матері хоч на мить очі? Хіба й ви такі жорстокі, боги?.. Чим перед вами завинила мати, що ви так жорстоко її покарали?.. Вона ж хотіла щастя. Вона хотіла тільки щастя. Одного щастя, а ви кинули її за це у рабство, у вічну пітьму.

Примарився їй степ.

Ковила, прадавні могили…

Стоїть вона край дороги, а дорога та чорна-чорна, як вуглина… І йде на ній багато похнюплених, згорьованих людей. І бачить вона серед них Мілену… Сліпа рабиня простує з немовлям на руках…

– Мамо?! – кричить Ольвія.

Мовчить сліпа рабиня.

«То Мілена понесла у світ пращурів свою онуку, – чує вона голос. – Хто йде у той світ, той уже німий, і уста його забули людську мову».

– Мамо?!! – кричить Ольвія. – Ти чуєш мене, мамо?!! Бережи Лікту. Я теж скоро до вас прийду… Там зустрінемося!..

– Господине, господине… – термосить її хтось за плече. – Пора збиратися. Всі вже в кибитках