Читати книгу - "Ольвія"

їдучи із царськими вивідниками до війська Тапура. Бачать боги, не думала вона повертатися до Тапура, так сталося… Коли зустріли Тапурове військо, що рухалось навстріч персам, вождя не було. Ватаг Анахаріс сказав їй, що вождь помчав на раду до владики Іданфірса і повернеться через кілька днів. А ще ватаг Анахаріс сказав, що Тапур шукав її по всіх усюдах, аж до Борисфену його люди доходили, але її ніде не знайшли. А ще їй сказав Анахаріс, що вождь кожен день думає про неї і дуже гнівається на себе, що так тоді вчинив із нею… І ще ватаг Анахаріс сказав їй, що вона мусить негайно повертатися у кочовище Тапура, бо вона – господиня усіх його людей, і разом з жінками та дітьми відійде на північ, куди відходять зараз всі, хто не може тримати зброї в руках. І вона… вона згодилась… Не розуміла, що з нею діється, але чомусь раптом її потягло у край Тапура дужче, аніж додому…

Ватаг Анахаріс виділив для неї два десятки вершників, щоб з нею нічого не трапилося в дорозі, і велів воїнам берегти дружину Тапура, як свої очі.

І вони поїхали.

І – дивно, коли дісталися до кочовища Тапура, Ольвія розхвилювалася. Невідь-чому розхвилювалася. Мала таке відчуття, ніби після довгої-довгої розлуки повернулась вона нарешті до рідної домівки. Зовсім недавно, глупої ночі, охоплена ляком, кинулась вона у відчаї в чорний і не знайомий їй степ, кинулась майже на вірну загибель, але з надією, що назад вона ніколи-ніколи не повернеться. Не повернеться, навіть якщо це буде коштувати їй життя. І ось… повертається. Аж зраділа, як загледіла у долині знайоме кочовище… Ніби вік його не бачила…

Здалеку загледіла велике біле шатро. Її шатро. І тенькнуло серце… Її шатро… Те шатро, із якого вона тоді вночі утікала. Втікала з дочкою… З дочкою, а повертається сама… І немає більше дочки, бо із світу предків ніхто й ніколи не повертався… І захотілося їй поплакати. І поплакати, і перед кимось вилити все, що у неї на серці… Ой, як їй хотілося у ту мить виплакатись біля рідної душі, яка б поспівчувала їй, розмаяла б її горе… І ще захотілося їй комусь розповісти про Лікту… Все, все розказати: якою вона була, як вона гарно посміхалася у сні, яке у неї було личко миленьке, які чорні й блискучі оченята…

Вона згадала Мілену, сліпу свою рабиню, і їй захотілося побачити Мілену. І вона зрозуміла, що тільки одна Мілена вислухає її, утішить, як зможе, і тільки перед сліпою рабинею вона поплаче і все-все їй розкаже про Лікту… Мілена допомогла їй тікати тієї чорної ночі, Мілена від усього серця поспівчуває її горю…

І Ольвія заквапилась, коня підганяє…

Швидше б до Мілени, швидше б до Мілени…

Ось і Три Колодязі поминули, ось кривими вуличками між повозками та юртами запетляли, ось уже й на взгірок до білої юрти піднялися… То, здається, їй біжать назустріч?.. А де ж Мілена?.. А втім, хіба сліпа рабиня збіжить із зрячими?..

Зустріли її начеб аж радісно.

– Просимо, велика господине, просимо, – кланялись їй родичі і слуги вождя. – Твоє білосніжне шатро чекає на тебе.

Ольвія зіскочила з коня, оглянулась.

– Де Мілена?.. – спитала нетерпляче. – Чому рабиня не зустрічає свою господиню?..

Домочадці і слуги вождя дуже здивувалися, чому це господиня так стривожено і нетерпляче питає про якусь стару і нікому не потрібну сліпу рабиню…

– Де Мілена?.. – повторила Ольвія. – Я хочу бачити свою рабиню! Що з нею?..

– Нічого, – сказав доглядач кочовища, старий білий скіф. – Здається, Мілена помирає… Чи вже померла.

– Що з нею?.. – кинулась до нього Ольвія.

– її в груди ударив копитом кінь. – Дуже здивувався доглядач кочовища, що дружина вождя так розхвилювалася за якусь там рабиню. – Прошу господиню не хвилюватися, у Тапура досить рабинь і без Мілени.

Ольвія не дослухала, розштовхуючи домочадців, кинулася в юрту рабів.

Випросталась і завмерла.

Мілена лежала на брудному клапті повсті і важко, із хрипом і свистом дихала. Біля неї стояла чаша з водою, лежав шматок м'яса, який обліпили мухи… Мухи повзали й по обличчю сліпої рабині.

– Мілено?.. – зойкнула Ольвія. – Я так хотіла тебе бачити… Що з тобою?.. Я повернулася в кочовище… Я так хотіла тебе бачити…

– Ольвіє?.. – затремтіла Мілена, і на блідому її, вже помертвілому обличчі мигнула якась жива іскра. – О боги!.. Це мені вчувається голос господині чи господиня справді біля мене?..

– Я тут, Мілено, біля тебе… – Ольвія зняла з себе куртку і заходилася нею махати, виганяючи з юрти мух. – Я повернулася в кочовище… З горем повернулася, хотіла поплакати, але бачу, в тебе ще тяжче горе… Ох, Мілено…

Вигнавши мух, накинула куртку на себе, присіла біля рабині, дивилася на її зморшкувате, неприродно біле лице, на сиве волосся, на закривавлену ганчірку на її грудях…

– Говори, говори зі мною, господине, – благально шепотіла сліпа рабиня. – Я так зголодніла за твоїм голосом… Я так за тобою скучила… Дня не було, щоб я про тебе не думала, моя добра, моя сердечна господине… Говори зі мною, ой, говори… Ти жива, здорова? А яке у тебе горе?.. Говори, говори…

– Жива, Мілено, – тихо мовила Ольвія. – Я жива, а доньки у мене вже немає… Моєї маленької Лікти вже немає… Перський цар напав на Скіфію і першою вбив мою Лікту…

– Чим завинила твоя крихітка перед чужинським царем?

– Не знаю… Мабуть, тим, що вона – скіф'янка. А перси прийшли винищувати скіфів, от і почали з моєї дочки.

– На все воля богів, – як могла, утішала сліпа рабиня свою господиню. – А люди… люди малі та слабі. Що вони вчинять супроти волі богів? Не відчаюйся, господине. Життя мого лишилося з гороб'ячий скік, воно догорає, і я ось-ось вирушу у світ пращурів. А там я стану рабинею у твоєї доньки. Я берегтиму її на тім світі, як свою дочку. Вір мені, господине.

– Вірю, моя добра Мілено. Не помирай, я так спішила до тебе. Ти мені як рідна, нікого в мене немає зараз у кочовищі, одна ти.

– І я про тебе думала усі ці дні. А зараз так щомиті про тебе думаю. Лежу, помираю, а думки біля тебе: як там моя господиня? Чи дісталася додому, чи щаслива її дорога?.. І так мені хотілося хоч ще раз тебе побачити… Ой, що я кажу… У мене ж немає очей. Будь прокляте рабство!

– Мілено, ти для мене ніколи не була рабинею.