Читати книгу - "Дон Кіхот"

І той самий голос дав відповідь:

— Ти, твоя дружина, двоє твоїх друзів, дві її приятельки, славетний рицар, що зветься Дон Кіхот Ламанчський, та його зброєносець Санчо Панса.

Всі знову здивувались, і з переляку у всіх наїжилося волосся. А дон Антоніо, відійшовши від голови, промовив:

— Мені досить цього, щоб переконатися, що мене не обдурив той, хто продав мені тебе, о, мудра голово. Нехай тепер підходить хтось інший і питає, про що схоче.

Підійшов Дон Кіхот:

— Скажи, ти, що відповідаєш, — мовив він, — чи дасть певні наслідки бичування Санчо, мого зброєносця? Чи будуть зняті чари з Дульсінеї?

— Бичування Санчо посуватиметься вперед поволі, — відповіла голова. — Чари з Дульсінеї будуть зняті належним способом.

— Більше я й знати не хочу, — заявив Дон Кіхот. — Побачивши, що чари з Дульсінеї знято, я вважатиму, що враз досяг бажаного щастя.

Останній підійшов Санчо й спитав таке:

— Чи не дістану я часом, голово, другої губернії? Чи виб’юся колись із злиденного становища зброєносця? Чи побачу знову свою жінку та дітей?

На це йому відповіли:

— Губернаторуватимеш у своїй хаті, якщо повернешся до неї, побачиш і жінку, і дітей, а кинувши служити, перестанеш бути зброєносцем.

— Добре! — скрикнув Санчо. — Все це міг би сказати я й сам.

— Тварюко, — розсердився Дон Кіхот, — чого ж ти оце хочеш? Чи не досить тобі, що відповіді голови пасують до запитань?

— Так, досить, — мовив Санчо, — тільки я хотів би, щоб вона висловлювалась зрозуміліше й говорила більше.

Тут припинилися запитання та відповіді, але не припинилося здивовання, що охопило всіх, крім двох приятелів дон Антоніо, які знали розгадку.

А розгадка була ось у чому. Дон Антоніо Марено, бачивши в Мадріді таку саму голову, замовив собі, на зразок її, цю, щоб розважати і вражати тих, хто не знав її секрету. Дошка столу була дерев’яна, пофарбована під яшму. Так само зроблено й ніжку. Голова, що нагадувала бюст римського імператора, була побронзована й порожня всередині, як і дошка столу, куди її вроблено так щільно, що не можна було бачити й сліду злуки. Порожня всередині була й ніжка столу, переходячи в груди та горло голови. І все це з’єднувалося з кімнатою під приміщенням, в якому стояла голова. Для цього крізь порожняву ніжки, дошки і грудей та горла статуї проходила бляшана трубка, захована так, що ніхто не міг її бачити. У нижній, що відповідала верхній, кімнаті сидів той, хто мав одповідати, приклавши рот до трубки. Отже, голос, як по рупору, ішов знизу вгору, слова звучали виразно та ясно, і обман ніяким способом угадати було не можна. Один з племінників дон Антоніо, розумний і дотепний студент, відповідав; і через те, що дядько попередив його, з ким увійде до горішньої кімнати, йому легко було точно й зараз же відповісти на перше запитання. На решту він одповідав навгад і як людина розумна — розумно.

РОЗДІЛ XXXII

де мова йде про пригоду, що завдала Дон Кіхотові неприємності більше, ніж усе, що трапилося з ним досі

Одного ранку Дон Кіхот, вийшовши при повній зброї (він часто казав, що зброя — то його окраса, а бій — одпочинок, і без зброї він ніде не бував) погуляти на набережній, побачив проти себе якогось рицаря, теж цілком озброєного, в білому панцері і з щитом, де був змальований ясний місяць. Наблизившись так, щоб його було чути, він голосно, звертаючись до Дон Кіхота, сказав:

— Видатний рицарю і дотепер ще не досить вихвалений Дон Кіхот Ламанчський, я — Рицар Білого Місяця, нечувані рицарські подвиги якого, мабуть, нагадують тобі про мене. Я приїхав битися з тобою і спробувати силу твоїх рук, щоб примусити тебе визнати та як на сповіді сказати, що моя дама, хоч би хто вона була, є незрівняно краща за твою Дульсінею Тобоську. Якщо ти негайно визнаєш цю правду, це визволить тебе від смерті, а мене — від неприємності заподіяти її тобі. Коли ж ти станеш до бою і я переможу тебе, я не хочу іншої нагороди, як та, що зараз скажу тобі. Ти мусиш покинути зброю, уникатимеш усяких пригод і цілий рік житимеш на самоті в своїй садибі, не торкаючись до меча, в спокійній тиші та в корисному для тебе відпочинку, і це допоможе тобі збільшити свої прибутки та врятувати свою душу. А коли ти переможеш, даю на твою волю свою голову; моя зброя й мій кінь стануть тобі за здобич, і до тебе перейде слава моїх вчинків. Обміркуй, що тобі більше до вподоби, і дай зараз відповідь, бо я вирішив сьогодні ж розв’язати цю справу.

Зухвалість Рицаря Білого Місяця й причина, чому той викликав його на поєдинок, здивували і вразили Дон Кіхота, і він спокійно і з суворою стриманістю відповів:

— Рицарю Білого Місяця, чутки про славні вчинки якого до мене ще не дійшли, я ладен заприсягтися, що ви ніколи не бачили славетної Дульсінеї. Я певен, що коли б ви її побачили, ви не зробили б такої пропозиції, бо її образ переконав би вас у тому, що не може бути вроди, яку можна було б прирівняти до її краси. Отже, я не кажу, що ви брешете, але гадаю, що ви помиляєтесь. Одночасно я приймаю виклик і всі ваші умови, не чекаючи, поки скінчиться день, як ви призначили. Я виключаю з умови тільки перехід до мене вашої рицарської слави, бо я не знаю, яка вона є. Мене задовольняє і моя власна, хоч би яка вона була.

З міста побачили Рицаря Білого Місяця і повідомили віце-короля про його розмову з Дон Кіхотом. Віце-король, гадаючи, що то якась нова пригода, яку вигадав дон Антоніо Морено чи хтось із міських дворян, зараз же поїхав з дон Антоніо та багатьма іншими на набережну. Вони приїхали туди саме тоді, як Дон Кіхот вибирав собі місце.

Побачивши, що обидва рицарі збираються кинутись один на одного, віце-король став між ними й спитав, які причини спонукують їх до такого несподіваного бою. Рицар Білого Місяця пояснив, що справа в першенстві вроди; небагатьма словами повторив те, що казав Дон Кіхотові, і додав, що обидві сторони погодилися між собою щодо умов бою. Віце-король підійшов тоді до дон Антоніо й спитав, чи не знає він рицаря