Читати книгу - "Мертвим не болить"

Вовкувато затявшись, поліцаї ішли слідом, а він ошаліло думав, куди їх привести. На пагорбку в полі стежка ділилася на три: одна збігала у недалеке сільце при низинці, де він ніколи не був і нікого там не знав, друга вела вбік, до близького Хомичівського хутора, господар якого, казали, вже знюхався з поліцією. І тільки третя вела полем до Климового хутора, що непомітно приткнувся в хмизнячку до рову. Не вирішивши болісного питання, куди вести, Войцик нерішуче проминув перший поворот. Йому дуже не хотілося вести їх до Климка, де викашлював хворі легені Федько Свиридов, але куди ще він міг повести? Хомичівський хутір відпадав з тої причини, що оті самі поліцаї могли там ночувати сьогодні, значить — тільки до Климка. Він пройшов і мимо другого повороту — тепер уже вибору в нього не залишалося, і він з великою мукою уявляв, що буде далі. Але що міг зробити? Він тільки уповільнив крок, щоб якнайдовше розтягнути цей останній кілометр дороги. Та як його не розтягував, усе ж вони опинилися нарешті на подвір’ї в Климка, і поліцаї посунули в двері. Двері, однак, були зачинені, поліцаї почали стукати, голосно вимагати відчинити, і тоді за дверима грюкнуло разом три чи чотири постріли. Один з поліцаїв випустив рушницю, до нього кинувся другий, а третій, розбивши вікно, кинув у хату гранату. Як тільки там гримнуло, із дзвоном сипонувши на двір битим склом, Войцик зірвався з місця, кинувся за ріг, оббіг хлівець і через кущі сторч головою покотився по схилу в рів. Підхопившись на ноги, він прожогом, що було сили, кинувся геть від того хутора. По ньому стріляли, стріляли на хуторі, там ще кілька разів вибухнули гранати, скоро в небо повалив білий дим — вони підпалили хутір. Зрідка озираючись, він довго біг яром, поки не вибрався на рівніше місце, збочив у ліс і, з півдня проблукавши по урочищі, добрався нарешті до їхньої стоянки. Там він сказав лише, що вранці хутір обклали поліцаї, йому пощастило врятуватися, а що з іншими — не знає. Через добу, однак, стало відомо, що хутір згорів разом із людьми, один поліцай забитий, другого поранено. Але поліцаї, очевидно, були не тутешні, Войцика в обличчя не знали, і жахлива зустріч з ними лишилася таємницею, якою він не хотів ні з ким ділитися. Звичайно, часом було неприємно перед собою, але його заспокоювала думка, що це не продажництво, що інші продали щось більше, ніж богом забутий хутір із трьома його мешканцями. Та й хіба він продав? Він тільки змушений був під погрозою розстрілу показати, де взяв продукти, і чи його вина, що поліцаїв на хуторі зустріли пострілами? Усього контакту з поліцією у нього було якихось півгодини чи година, але й того вистачило, щоб загубити трьох людей. А Сущеня просидів два тижні у СД і ще наважується брехати, що не здався. Вистояв, не підкорився. Знаємо ми таких нескорених, озлоблено міркував Войцик. Зламали і завербували, інакше не могло й бути.

Але, мабуть, тепер уже пізно виявляти пильність — він його упустив і, до речі, зі зброєю, буровським наганом у кишені, щоб незабаром не отримати від нього кулі в лоб! «Щоб воно все згоріло!» — вилаявся Войцик. І яка нечиста сила наслала на нього цього зрадника! Що ближче вони підходили до партизанської пущі, то більший неспокій охоплював Войцика, і все через того Сущеню.

Хвилин, може, через десять після Сущені Войцик так само підвівся, ще раз послухав — ніби ніде нікого. Довкола стемніло, уже треба було добре вдивлятися, щоб відрізнити на землі гнилий пень від малесенької сосонки. Під ногами часом глухо шаруділо опале листя, і він старався ступати нечутно. Тихенько вибрався з дрібного підліска, підійшов до дорожньої виїмки, глянув в один кінець шосе, в другий. Трохи затримався і по крутуватому схилу обережно, щоб не впасти, пішов униз. Тільки ступив кілька кроків, як послизнувся на стоптаних каблуках, і його рушниці ззаду зненацька стукнулися прикладами. Стукнулися легенько, але тут, на шосе, їхній стукіт прозвучав аж страшно, як далеко, і Войцик занепокоєно подивився навпроти і по боках. І тої. ж миті він зіщулився, застиг на місці, зовсім збентежений. На тому боці сіріли в тумані нерухомі постаті двох чоловіків — один, можна було зрозуміти, вдивлявся через хмизняк у поле, а другий, тонко підперезаний і високий, як жердка, з тривогою махнув рукою:

— Стій!

Крутонувшись на трав’яному схилі, Войцик відразу збагнув, що влип. Чомусь здалося, що другий поруч з тим довгим — Сущеня, значить, навів, підловили нарешті. Войцик з розпачу прожогом кинувся по схилу вгору, карабін його сповз із плеча, звалився під ноги, тільки він схопив його, як туманний сутінок ззаду вогненно пихнув від тріскотливої автоматної черги. Кулі вдарили в траву на схилі, здається, одна черконула по карабіну і з тихим вуркотом відлетіла в темряву. Позаду закричали, злісно, вимогливо, знов затріщала черга, здалося, ближче, йому вже лишилося зовсім мало до лісу, там він, може, врятувався б. Та все ж не вистачило якихось п'ять метрів, куля з наступної черги навально вп'ялася під лопатку — ніби загнали в груди гарячий багнет. Войцик захлинувся, випростався і полетів назад — униз головою по мокрому трав'янистому схилу. Рушниці також полетіли кудись із плечей, та, мабуть, рушниці йому вже були непотрібні, він уже відчув, що забитий. Забитий безглуздо, по-дурному, через свою необачність. Нащо він пустив Сущеню...

Він опинився в бур’яні біля канави, зір застелило чорним туманом, він вдихнув — важко, з клекотом у грудях — і не мав сили видихнути. Почувся недалекий гомін, викрики, спершу на шосе, потім голоси зазвучали ближче — його вже шукали. Він чекав зрештою почути знайомий голос Сущені, щоб остаточно проклясти його перед загибеллю, та не почув. Гучніший за інші чувся гугнявий, ніби простуджений голос чоловіка, який гукав до когось:

— Понімаєш, озирнувся — стоїть! Ах ти... Десь тут він. Ходи сюди...

— Чекай ти...

— Та ось він... Лежить!

Голос той не належав Сущені, але був дуже знайомий Войцику. Він уже чув його десь, тільки тепер не може пригадати де.

— Ось рушниця! Ну, я ж казав...

Зовсім близько почувся шурхіт трави і кроки, які болем відізвалися у Войцикових грудях. Потім він почув поруч зморене хриплувате дихання.

— Бандит, ось! — задихано вимовив хтось, міцно штурхнувши його ногою в бік.

— Забитий?

— Забитий, видать.

Вони вже були біля нього, двоє чи