Читати книгу - "Мертвим не болить"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Ну, воно по-всякому буває. Відомо, війна, — навмисно примирливим тоном сказав Войцик.
Але ті його слова Сущеня підхопив і заговорив з незгодою, із стишеним запалом у голосі, чим навіть здивував роздумливо-настороженого Войцика.
— Ось ви кажете — війна! Що все буває... Але ж чи за рік тієї війни так усе змінилося? Хіба люди так швидко можуть мінятися? Щоб перед війною один, а у війну інший. Я тут усі тридцять сім років прожив, мене всі знають. Завжди всі поважали, ні з ким не посварився ні разу. То чому ж тепер перестали вірити? Ось що виходить, що німцям вірять, а своїй людині — ні. І сусіди, і ви. Жінка навіть і та сумнівається. Перемінився! Як це я перемінився, коли мене народили таким? — із тихим обуренням говорив Сущеня, трохи навіть підвівшись на колінах.
— Е, ще як міняються! — сказав Войцик. — Особливо нестійкі елементи. Коли жити захочеться...
— Саме так: якщо жити хочеш, то як же на гірше мінятися? Це коли вже смерть, так, може, все одно. Але живий на живе сподівається. Хай не для самого, так для дитятка, може. Коли кому жити пощастить...
Зіпершись на відставлену руку, Войцик поглядав у недалекий затуманений підлісок, не дуже уважно слухав Сущеню і думав, що так довго марудитись не можна. Видно, цей чоловік умів своєю поміркованістю розм'якшити серце, схилити до сумнівів. Бач, пригадав уже і дитятко своє. Так, чого доброго, недовго і пожаліти його, а там, дивись, і до виправдання недалеко.
Ні, треба кінчати.
Ось перейдуть шосе, і Сущеня йому більше не потрібний. Дорогу далі Войцик приблизно знав, якось добереться. Бурова треба буде десь приховати, щоб потім приїхати по нього підводою. Тепер холодно, добу-другу почекає розвідник. Це — коли командир розпорядиться. А може, і не дасть наказу. Загін міняє дислокацію, під пущу наїхало карателів, мабуть, тепер буде не до вбитого Бурова.
Темніло досить-таки помалу. Білуватий туман хвилями розстелявся по лісу, осідав зверху і сунув низом, оповивав голі кущі підліска та купки молодих сосонок мороком і холодом.
— Так, давай! — підвівся Войцик. — Перейдеш, десь почекай. Я — слідом.
Сущеня не дуже охоче підвівся, Войцик сумлінно завдав йому на спину тіло Бурова, і він, трохи похитуючись, поволікся в підлісок.
Як тільки Сущеня сховався в підліску, на душі у Войцика якось недобре защеміло, — здалося, він дав маху. Якось дуже вже покірно цей зрадник несе на собі труп Бурова, слухняно виконує все, що йому скажуть, мабуть, у цьому криється якась хитрість, — занепокоєно думав Войцик, лежачи на мосі. Усе-таки він не піддасться на сущенівські балачки, його не введе в оману той запал, з яким Сущеня спробував виправдовуватися, на пам’яті у Войцика вже були випадки, коли так само одержимо, а то й із сльозами чи прокльонами виступали деякі зрадники або німецькі прислужники; інші ж навпаки — ніби втрачали мову і вперто мовчали. Войцик знав, що в такій справі все залежить від характеру людини, поведінка якої зовсім не визначає ступінь її провини чи безневинність. Він не уявляв, як би повівся, коли б ненароком виплив на світ його минулорічний випадок у Войнівському урочищі, що ледве не закінчився для нього погибеллю. На щастя, не виплив, і всі невеселі подробиці того випадку він беріг у своїй пам'яті, глибоко приховавши на самому дні душі. Хоча часом вони і ворушилися там, неспокійно і набридливо, і потрібне було зусилля, щоб приглушити почуття винуватості, заспокоїти розвереджене сумління. Напевно, довго він буде пам’ятати ранок на початку зими, коли по припорошеній снігом грузькій цілині біг з хутора у Войнівське урочище, туди, де вони втрьох — районні радпрацівники — ховалися у викопаній на пагорбку землянці. Узагалі там було спокійно і навіть затишно біля гарячої бляшаної пічки в кутку; харчі здобували по черзі в навколишніх селах та на рідних хуторах, яких не встигли ще знести перед війною. Того разу підійшла черга до Войцика, і він пізно вночі приплентався на одинокий хутір. Господаря хутора рудого Климка і його мовчазну бабу він знав давно, іще з колективізації, люди вони були непогані, хоч і не дуже привітні, і саме з тої причини до них прилаштували хворого оточенця лейтенанта Свиридова. У одну з чергових вилазок за харчами той спочатку намок під дощем, потім підмерз у мокрому одязі і незабаром захворів. Вони боялися за життя лейтенанта і привезли його на хутір. Через тиждень після того Войцик відвідав хворого, добре підхарчувався, зігрівся і навіть незчувся, як заснув у теплі на лавці. Але, заспавши, вийшов на свою біду на стежку трошки пізніше, ніж треба, вже починало дніти. Він стривожено наддав ходи; продершись через кущі, треба було перейти дорогу і далі, біля рову, перелісками пробратися до їхнього урочища. У клунку за плечима в нього лежав буханець хліба і муляло піввідра бульби, якою наділив його рудий Климко. Узагалі небагато, але поки що стане, думав Войцик, а там сходить хтось інший, принесе ще. Люди з навколишніх селищ були чуйними, чужу біду розуміли і без примусу ділилися всім, що мали самі.
Войцику вже зовсім трошки залишилося до кущів і дороги, як ще невиразно у світанкових сутінках він угледів попереду людей, їх було троє, і вони так само побачили його в полі, насторожено завмерли, чекали. Серце у Войцика здригнулося в грудях, але він, мабуть, за інерцією, дрібними кроками Продовжував бігти по стежці, що була ледь помітна в мокрому снігу. Зброї в нього не було, — за харчами вони завжди ходили без зброї, — і тепер він стривожився: хто оті люди? Здалеку було не видно, але, підійшовши ближче, Войцик і зовсім засмутився — на дорозі чекали троє з рушницями. Робити, проте, не було чого, він перескочив канаву і опинився навпроти них. Один з них грубо спитався «куди?», потім «звідки?», двоє інших, обхопивши його клунок, здерли з плечей мотузяні зачіпки. Войцик відразу второпав, що пропав, виправдовуватися було ніяк, тим більше, вони вже обізвали його «бандитом» і почали допитуватись, де взяв продукти. Усе ж Войцик спробував вивернутися, сказав, що не знає, де, мовляв, зайшов до незнайомої людини і попросив. Після недовгої лайки вони наказали зараз же показати оту хату, і дуло рушниці боляче пхнуло його поміж лопатками в спину.
Що ж він мав робити? Він повернув на прокляту стежку, яка так по-зрадницьки завела його в пастку.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мертвим не болить», після закриття браузера.