Читати книгу - "Мертвим не болить"

— Ось кобура... порожня. А де наган?

— Тра пошукати. У траві десь...

Те, що питалися про наган, дало Войцику зрозуміти, що Сущені не було з ними. Сущеня нагана не шукав би. Вони вхопилися за його ремінь, розстібнули пряжку і видерли ремінь з-під тіла. Потім перевернули його на другий бік, почали знімати чумарку. Войцик не ворухнувсь і навіть не дихав, він ледве стримував біль і майже не відчував свого тіла. Йому боляче заломили руку, здираючи рукав, поліцай злісно вилаявся, і тоді раптом Войцик упізнав: то був племінник Хмелевського Драбина. Чи то за прізвищем, чи за прізвиськом, але саме так звали в містечку цього цибатого чоловіка, що перед війною топив печі у містечковій лазні. Він же тоді допомагав Катерині Іванівні пиляти дрова, якими Войцик поділився з удовою Хмелевського. Одного разу вони навіть трохи поговорили через тин уранці, коли Войцик біг у виконком на роботу. Тепер цей Драбина, мабуть, не впізнав Войцика, та Войцик його впізнав і з запізнілим шкодуванням подумав: ось прогавили, не додушили в свій час. Тепер пропадай. Від рук ось таких...

Вони обмацали його кишені, витягнули гаманець з папірцями, ложку і гарний ножичок з двома лезами, зі штопором. Войцик ще був живий. У грудях уже не клекотіло, кров стікала через дірку у светрі на холодну трав’янисту землю. Зрештою вони відступилися, він засмучено подумав: доведеться конати. Усвідомлення повільної смерті навіть злякало його, — як йому витримати? Краще б відразу. Але він не міг ні озватися, ні навіть стогнати — міг тільки лежати тут, ніби труп, і тихо спливати кров'ю.

Липка млява знесиленість зрештою почала знемагати його, він то забувався, то часом починав розуміти, що сталося, і відчувати під собою холодну вогкість трави. Якось подумав, що вони вже пішли, і тоді в нього ворухнулася слабка надія: а раптом... А раптом ще врятується. Може б, Сущеня. Однак він не встиг ще нічого подумати, як близьким обвалом знов затовклися квапливі кроки поруч.

— Гамаші в нього! — дуже гучно вночі прозвучало поблизу, і Войцик відчув болючий удар по нозі біля коліна.

— Давай швидко...

Поліцай, мабуть, присів біля нього навпочіпки (Войцик відчув це по гарячому видиху поруч) і взявся здирати з ніг гамаші. Одну з натугою зідрав, не розпускаючи мотузка, на другій спершу розірвав пальцями вузлуваті жмути-зав’язки. І тут, мабуть, йому щось почулося, поліцай, насторожився і розлючено, брутально вилаявся:

— Ах ти слимак!.. Живий ще...

— Стрельни, і гайда, — донеслося здалеку, від шосе, то був голос того самого Драбини. Поруч клацнув затвор, і Войцик устиг відчути тільки, як сліпуча блискавка вдарила в обличчя...

Сущеня тоді перейшов шосе, перескочив неглибоку суху канаву і з останніх сил видерся на протилежний схил. Ззаду і на дорозі все було тихо, у тумані його не могли побачити здалеку, а зблизька не видно нікого. По цей бік від шосе сосен уже не було, відразу за телеграфними стовпами з рідким чагарником унизу починалася неширока сіножать, віддалік за нею в тумані знов виднілися кущі — там, Сущеня знав, текла річка Реса. Щоб якнайшвидше відійти від шосе, Сущеня навпростець подався до тих кущів, міркуючи, що Войцик незабаром його дожене. Він переліз через вільховий гущак і, задиханий, спинився, скинув із себе Бурова. Далі знову був схил з дрібноліссям, і недалеко внизу під обривом виблискував крізь туман неширокий заворот річки, — мабуть, тут треба було пошукати, де через неї перебратися. Та спочатку треба дочекатися Войцика.

Тільки-но Сущеня боком зморено опустився біля Бурова, як ззаду, від шосе, почувся приглушений крик, — незрозумілий, але, як здалося Сущені, погрозливий, і відразу ж дрібно затріщала черга, за нею друга, третя. Знічений, Сущеня спершу зіщулився, припав до землі, потім згадав про свій наган і тремтячими пальцями витягнув його з кишені. Якийсь час він не знав, що йому робити — затаїтися, втікати чи бігти назустріч Войцику, який, певно ж, потрапив у біду Черги ще тріщали, поміж ними чути було глухуваті крики, тільки звідси він нічого не міг розібрати — незрозуміло навіть, якою мовою кричали. На щастя, однак, крики не наближалися, вони звучали у виямці, там же тріщали й постріли; кулі тут не свистять, отже, стріляють не в цьому напрямку. Зрештою Сущеня наважився і крадькома з наганом у руці продерся через край вільшняка, обережно глянув через хмизняк.

Густо затуманена вечоровими сутінками, лежала сіножать. Войцика ніде не було, і Сущеня розгублено подумав: що ж йому тепер робити?

Тим часом постріли на дорозі стихли, з туманної тиші недовго чулися приглушені голоси, але не крики, — здавалося, там гомоніло кілька голосів одразу, але знов якою мовою — не зрозуміти. Нарешті гучно ляснув одиночний постріл, і все стихло. «Що вони там учинили? Що там скоїлося?» — билися в голові Сущені думки-запитання. Але що там робилося, здогадатися було неважко, та він не хотів вірити в це. Він вдивлявся в поріділу гривку кущів біля шосе під стовпами і чекав, що звідти появиться Войцик. Та Войцик не з'явився, від утоми й напруження у Сущені почало двоїтися в очах. Він і не помітив, як зовсім смерклося, туман із мороком уже давно проковтнули низку чагарів під дротами, стіну сосен з того боку шосе, огорнули й нешироку смуту сіножаті. На тлі ще світлуватого неба відбилися чорні гілки вільхи, — настала ніч. Недовга тривога на шосе вляглася, голоси змовкли. Склалося враження, що там затаїлися. Чи, може, поїхали? Але гуркоту моторів він не чув, можливо, там не було машин, — а що ж тоді там було і звідки взялося?

Усе ще не можучи подолати хвилювання, Сущеня повернувся назад, до Бурова, який, давно байдужий до всього, лежав на спині під кущами. Сущеня постояв тут, послухав, думаючи, що, може, Войцик появиться з іншого боку. Марно. Лісовими просторами володіла гнила осіння ніч, від річки тягнуло холодною вогкістю, а Войцика ніде не було. Та куди ж тоді податися Сущені? Зрозумівши, що Войцика йому не дочекатися, він аж пересмикнувся — це було жахливо... Мало того, що Буров, так ще й Войцик! Що ж тоді йому самому, без них? Куди податися?

Він вийшов з кущів,