Читати книгу - "Оголений нерв"

розклеювати, бо на сайті сепаратистів з’явилося повідомлення про заслану диверсійну групу укропів, через що обіцяли посилити охорону міста. Було невідомо, чи вони справді повірили в диверсантів, чи написали як пересторогу. Уля принесла наліпки до себе додому, до неї прийшли Льоня і Геннадій і прийняли рішення, що дівчині небезпечно тримати їх у себе, тож Геннадій переніс їх у свою квартиру.

— З тиждень посидимо тихо, — сказав Гена, — поки що не зустрічатимемося, нехай все вщухне, і тоді знову візьмемося за роботу.

Мати поцікавилася в Геннадія, чи прапор не його з Льончиком робота, і йому довелося збрехати. Навіщо їй зайве хвилювання? А ось із Іваном Гена хотів зустрітися. Після того зізнання Івана вони жодного разу не спілкувалися. Кілька разів Геннадій поривався зателефонувати колишньому другу і вже брав у руки телефон, знаходив його в списку, але одразу рука важчала, і він так і не спромігся натиснути кнопку виклику.

Якось мати сказала, що іноді бачить Івана, коли той зранку поспішає на «роботу», частіше — Якова. До Івана Геннадій звик більше, бо товаришував із ним з самого пуп’янка, тому й досі не вірилося, що друг став ворогом. Звичайно, розмови про недовіру владі Іван вів і раніше, але хто не теліпав язиком? Куди не поткнись — самі «політологи», «економісти» і навіть «військові командири», але стане до зброї далеко не кожен.

Попри все, поклавши руку на серце, Геннадій сумував за кожним членом Лугандії. Антон після свого від’їзду, точніше втечі з міста, спочатку телефонував часто, згодом його дзвінки стали рідшими.

Дениса Геннадій бачив часто, переважно на ринку. З його розповідей, сусіди по контейнеру все ще погрожували розмалювати контейнер у кольори українського прапора, на що чоловік обіцяв їхні робочі місця відмітити триколором — на тому вся його патріотичність закінчувалася.

Никон, Нік, душа компанії, автор пісень, які всі так любили, непомітно випав із життя Геннадія, коли почав працювати на терористів. Іноді, коли Геннадієві зводило болем серце при згадці про Ніка, він прослуховував його пісні, які й досі були записані на мобільному телефоні.

Куда идёт моя дорога и тот ли выбран путь?

И как избавиться от мыслей, что не дают уснуть?

Не описываю кратко — видать плохая карта[14]…

Ніку, лірику, чи розумієш, що твій шлях веде в нікуди? Сумно і боляче. Так не вистачає Ніка та його пісень! Потрібно йому зателефонувати, але про що говорити, коли опинилися по різні боки барикад?

Щоб зустрітися з Іваном, Геннадій вийшов рано на вулицю і став чекати за рогом будинку. Йому пощастило — хвилин за двадцять здалеку помітив Івана. Хлопець ішов не від свого будинку, з ним був юнак, якого Геннадій знав лише візуально. Хлопці підійшли ближче.

— Привіт! — сказав Іван, але руку не подав. — Знайомтесь, це — Ромка.

— Ми, здається, трохи знайомі, — відповів Геннадій і також не подав руку Роману. — Ромко, можна Івана на п’ять хвилин розмови тет-а-тет?

— Я піду, доженеш, — сказав на те хлопець і пішов.

— Тобі пасує форма, — зауважив Геннадій.

— Новеньку видали, — Іван натягнуто посміхнувся. Було помітно, що почувається він незручно і нервує.

— А ось стрічка не дуже, — Геннадій вказав на георгіївську стрічку. — Міг би іншу носити.

— Давай не будемо.

— Гаразд. Як тобі служиться?

— Нормально.

— Ти так засмаг!

— Доводиться подовгу стояти на посту, — пояснив Іван. — Сонце яке у нас — сам знаєш, одного дня достатньо, щоб засмагнути, як на морі.

— Іване, скажи мені відверто, — Геннадій подивився хлопцеві прямо в очі, той не відвів погляд, витримав його, — ти продався за гроші?

— Які там гроші? — Іван криво посміхнувся. — Двісті гривень за денну зміну та чотириста за нічну.

— І все?

— Кажуть, що за участь у боях платитимуть по тисячі і за голову патріота даватимуть тисячу двісті, — пояснив Іван. — Ти сам знаєш, що гроші мені потрібні, але я взяв у руки зброю не заради них, а за ідею. Зараз ти вважаєш, що я помилився, але згадаймо Біблію. Пам’ятаєш, як Господь сказав, що врятує Содом, якщо там знайдеться десять праведників?

— Можеш не продовжувати, — зупинив його Геннадій, — мене не переконаєш.

— Як знаєш, — стенув плечима Іван.

— Багатьох людей уже вбив?

— Я не кілер, — промовив він невдоволено, — нікого я не вбивав.

— Яшку бачиш?

— Якщо хочеш його зустріти, то прийди на це місце о восьмій вечора, він буде повертатися додому. Бувай! — сказав сухо і швидко пішов.

Геннадій зробив так, як порадив Іван, і ввечері зустрівся з Яковом. На відміну від Івана, у Якова за плечима був автомат.

— Ти зі зброєю ходиш? — запитав Геннадій привітавшись. — У Івана її не було.

— А ти думаєш, наші командири довіряють зброю всім підряд? — Яшка по-діловому поправив ремінь автомата. — Нехай Іван спочатку заслужить довіру.

— У кого несеш службу? — спитав Геннадій.

— Павло Дрьомов наш командир, справжній донський козак, при папасі, при повному параді! — із неприхованим захопленням пояснив хлопець.

— Якове, скажи мені відверто: чому?

— Кажеш, відверто? — Яків запалив цигарку. — А я не буду лукавити, скажу тобі чесно. Ким я був для вас завжди?

— Ким? Другом.

— Другом? — Яшка скривив рота в іронічній посмішці. — Я не сліпий, тому добре бачив, що я для вас ніхто, тьху, — він сплюнув, — порожнє місце. Ви всі при роботі, при грошиках, а я при кому? При п’яницях батьках, які пропивають останнє з дому. У вас машини, дорогі телефони, а що було в мене? Телефон, який я купив у такого самого, як мій батько, та одні джинси, куплені в секонді. З роботою завжди в мене були проблеми. Для вас я був ніхто, невдаха, якому завжди не щастить, хлопчик на побігеньках.

— Не мели дурниць!

— Але я був терплячим, і мій час настав! — очі хлопця горіли вогнем, щоки зарожевілися. — Хто тепер ти? Ніхто. Ти навіть на подарованому мікрику боїшся з міста виїхати. Чи не так? А кого ти боїшся? Мене і таких, як я! А чому? Бо тепер наш час настав, і зброя в мене, а не в тебе! Одне твоє необережне слово — і хто ти?