Читати книгу - "Оголений нерв"

— Але не правда.

— Навіщо мені вона? Я почуваюся господарем становища, і цього досить. У тебе який зараз телефон? А в мене новий, дорогий, вчора тільки купив. Тобі машину дали на який час? А в мене незабаром буде власна — наш командир пообіцяв кожному по автівці. Я винайняв житло, це поки що, тимчасово, за кілька місяців матиму власне. Не віриш?

— Невже так багато платять? Іван казав, що мізер.

— Платять! — зухвало розсміявся Яків. — Тільки дурні живуть на зарплатню. Нам дають копійки, а ось кадирівцям відвалюють добряче. Уяви, по триста «зелених» на добу! А чим я за них гірший? Досвіду менше? Так це діло наживне, а спека однаково смалить нас цілими днями.

— Крадеш у них гроші? — здивовано запитав Геннадій.

— Навіщо? — посміхнувся Яків якось таємниче. — Сам беру.

— Віддають?

— Убитим гроші не потрібні. Навіщо їм «зелені» на тому світі? — притишеним голосом сказав хлопець. — Тільки це між нами, — він приклав великий палець до потрісканих губ.

— Забираєш долари у вбитих? — також тихо спитав Геннадій.

— Навіщо чекати, поки уб’ють? — сказав Яків і зареготав. — Потрібно лише дочекатися дня виплати грошиків, заманити подалі в ліс — і все! Могилу рити неважко — всюди пісок, присипав трохи, щоб собаки не розтягли, а долари в кишені. Хто цих чорних шукатиме? Кому вони потрібні?

— Не вірю в те, що чую, — промовив розгублено Геннадій.

— Знаю, ти не чекав від мене такого.

— Блефуєш?

— Прийди до мене додому, я тобі покажу грошенята як речовий доказ. Вважали мене слабаком? Помилилися! Чи зміг би хтось із вас ось так взяти і вбити людину заради грошей? Впевнений, що не змогли б, бо слабаки! Ось бачиш, як ви всі помилялися щодо мене!

— Це ти точно сказав, — зітхнув Геннадій. — Никона зустрічаєш? — перевів неприємну розмову на інше.

— Іноді. Дурень, возить воду за копійчану платню. Краще би працював під батьковим крильцем, — сказав уже врівноважено Яків. — Утім, хтозна, може, теж у люди виб’ється? Я піду, мені час. Бувай! Надумаєш приєднатися до нас — номер телефону знаєш.

Нічого не відповів Геннадій. Він повернувся додому і до вечора раз-по-раз прокручував у пам’яті розмову з Яковом. Чи й справді він за багато років не розгледів у ньому монстра? Війна зняла з Якова маску чи зробила його таким?

Уже сутеніло за вікном, коли Геннадій трохи заспокоївся після зустрічі з Яковом і сам зателефонував Антону.

— Вибач, — сказав Антон, — я зараз не можу розмовляти.

Справді не мав такої можливості чи не захотів? Хтозна. Уже є недовіра до кожного. Подзвонив Никону.

— Вітаю, — стримано сказав Нік. — Як ти?

— Як усі, не краще і не гірше.

— Це добре.

— Ніку, чомусь останнім часом весь час згадую твої пісні, — сказав Геннадій. — Пам’ятаєш:

Завтра новый день, и все по кругу опять,

И рвать, и метать, не жить, а выживать,

Оглядываться чаще стоит. Кто может знать,

Сколько еще предательства ожидать?[15]

— Звичайно! Усе, що написав, не забувається, — сказав Никон.

— Ось і я думаю, скільки ще буде зрад? Іван, Яків, та й Антон також… Але ти? Можливо, час тобі, як у пісні, огледітися? Почати жити, а не виживати?

— Життя, Генику, занадто складна штука, — якось сумно мовив Никон, — іноді про людину думаєш інакше, ніж є насправді.

— Це ти точно підмітив, — погодився Геннадій. — Нас було семеро. Ми повністю довіряли одне одному і могли покластися на будь-кого, як на себе самого. Що з нами трапилося? Як могло таке статися? Між нами стіна недовіри, і від того болить душа.

— Не повіриш, але в мене також.

— Були клятви, існувала Лугандія — не лишилося нічого, все зруйновано. Мені не вистачає тебе і твоїх пісень, — зізнався Геннадій.

— Прийдуть зміни — будуть нові пісні, багато пісень, обіцяю!

— Зараз пишеш? Є щось новеньке? Чи ти тепер прославляєш Новоросію? — не втримався Геннадій.

Никон не відповів. У слухавці було чутно його важке схвильоване дихання та зітхання.

— Останнім часом я нічого не пишу, — нарешті сказав він подавлено. — «Вічна дорога» та «Осінь» — це були останні мої творіння, і Лугандія була останньою, хто їх чув. Дякую, що зателефонував. Бувай!

Розмова з Ніком не втішила, навпаки, роз’ятрила рану. Із пам’яті знову хлинули спогади з минулого, коли всі вони були разом і майбутнє, і саме життя здавалися такими світлими та безхмарними. Якби ж то пам’ять можна було залишити десь там, наприклад, серед гілля дерев, щоби восени вона впала на землю разом із листям і перетворилася на попіл. Але таке неможливо. Можна задобрити життя мріями про щасливе майбутнє, але світ навколо вже ніколи не буде колишнім…

Розділ 55

Насті знову наснилася мати. Її сни майже завжди повторювалися: мама просила їй допомогти. Та тільки Настя до неї наближалася — вона зникала десь у темряві, і жінка прокидалася від жаху. Вже довгий час від матері не було жодної звістки, і після тривожного сну Настя прокинулася, коли за вікном ледь починало жевріти. Вона тихенько вислизнула з-під пледа і пішла заварити каву. Вона знала, що тепер уже не засне, бо всі думки крутилися біля матері. Скільки ще чекати? Жити в невідомості? На що сподіватися?

Настя була вражена спокоєм сестри. Здавалося, що Ніна не дуже сумує за матір’ю. Чи то удаваний спокій? Можливо, це сама Настя не може тримати свої почуття під контролем? Кажуть, що не потрібно думати про погане, то воно й не прийде, але як не думати про маму? Вже зрозуміло, що вона потрапила в халепу. Якби ж то вона подзвонила, то Настя одразу б сповістила її про повернення Ніни. Не факт, що мати одразу б повернулася додому, але в Насті жевріла примарна надія.

Потрібно було відволіктися від сумних думок, які обсіли її голову, і Настя згадала, що вже минуло кілька днів відтоді, як вона пообіцяла Людмилі написати щось для газети. Поки чоловік спить, можна попрацювати — він усе одно не прокинеться від