Читати книгу - "Оголений нерв"

покинути територію за добу-три, після цього всіх на території ЛНР визнають помічниками ворога… Людей доведеться випускати крізь фільтраційні табори. Це можна зробити швидко і технічно за допомогою великої кількості криміналістичних лабораторій і заздалегідь відокремивши жінок і дітей від чоловіків. Плюс наявність синців і слідів від зброї і ременів полегшить затримання сепаратистів. У наступній фазі місто буде атаковано з усіх видів зброї, потім усе спочатку. Кінцевою фазою операції є точкова зачистка міста із залученням прибиральної техніки».

Для достовірності «Братья славяне» вкинули ще й таку інформацію: «В. о. міністра оборони України Михайло Коваль зробив заяву про те, що до жителів Південного Сходу будуть застосовані «спеціальні фільтраційні заходи», внаслідок яких людей будуть розселяти в різні регіони. Таку заяву він зробив на засіданні Кабінету Міністрів України у середу, 11 червня. Міністр підкреслив, що серед людей (зокрема, серед жінок) будуть виявляти тих, хто має зв’язки із сепаратистами і скоїв злочини на території України. Жителів Донбасу, прогнавши через фільтраційні табори, відправлять на розселення по різних регіонах. Це тих, кому пощастить. Кому ні — знайдуться інші табори. Ті, хто ще не в ополченні, ви хочете, щоб вас розселили, куди їм заманеться?..» І багато хто повірив цій маячні про розселення і фільтраційні табори. Люди не стали чекати, поки їх із таборів кудись розселять — вони самі обрали місце проживання, де нема таборів, проте є теплі обійми країни-сусідки. Вони прийняли рішення: краще жити на чужині, аби не за ґратами таборів, принаймні вони будуть разом зі своєю родиною.

Свекруха також поїхала шукати кращого життя на чужині. Настя їй щодня телефонувала, цікавилася, як вона там. Попри холодне прощання, вона звикла до свекрухи за роки спільного проживання під одним дахом. Настя могла лише припустити, як їй тяжко на новому місці. Будь-яку рослину або дерево, щоб прижилися, пересаджують, коли вони ще молоденькі та невеликі. Так то рослини, а як людині прижитися в такому віці? Кілька перших днів свекруха розповідала, як їй добре в доньки і що не треба стояти біля плити на кухні. Потім її голос став уже не таким бадьорим і веселим, жінка переключила увагу на біженців та все ойкала, почувши страшну новину про фільтраційні табори.

— Скажи Валерію, щоб він негайно тікав звідти, — просила свекруха.

— Він не дитина, сам нехай вирішує, що йому робити, — зазвичай відповідала їй Настя.

За кілька днів свекруха вже телефонувала з плачем.

— Думала, що тут мені буде спокій, — давлячись слізьми, сказала вона, — та де там?! Пішли українські солдати перекривати кордон з Росією, а звідти почали стріляти, Нацгвардія — у відповідь. Тепер сидимо в погребі, як щури, горить свічка, а ми слухаємо, як бахкає.

Відсидівши пару діб у погребі, свекруха разом з донькою Лариси Надею та її двома дітками вирішили тікати в Росію. Добре, що у Наді була автівка, то швиденько зібралися, вистояли сім годин у черзі, щоб пройти митницю, і опинилися в омріяній Ростовській області, «неподалік Гуково, де спокійно», оселилися в наметовому таборі біженців, їм дали все необхідне і безкоштовно годують.

— Чому Лариса з чоловіком залишилися вдома? — поцікавилася Настя у свекрухи.

— Не можна залишати будинок, — відповіла жінка. — На вулиці є будівлі, з яких тимчасово виїхали мешканці, то замки відразу позламували місцеві пияки, повбиралися у чужий новий одяг, а тепер он телевізори та комп’ютери пропонують купити.

Зі свого балкона Настя спостерігала не тільки за тими, хто від’їжджав. Прокинувшись під «будильник» мінометних вибухів, вона одразу йшла з кімнати, щоб не слухати нарікання чоловіка на обстріли. Складалося враження, що то вона сама стріляє, не дає йому виспатися і ходити на роботу. П’ючи каву, Настя вивчила розклад терористів і знала, що о пів на шосту їх везуть на блокпости в бік Лисичанська, а місцеві сепаратисти йдуть на п’яту годину в бік вулиці Вілесова, де знаходиться їх штаб. Найчастіше Настя бачила, як поспішав «на роботу» хлопець-невдаха, що мешкав неподалік. Потім він почав ходити разом із другом. Юнаки жваво й голосно обговорювали спільні справи, і їхні розмови зазвичай були так густо пересипані матюками та зворотами «блін, ну гад», що неможливо було нічого зрозуміти.

Останнім часом із ними все частіше з’являвся Іван. Поки не бачила хлопця в камуфляжі, не вірилося, що він став по один бік із терористами. Іван міг припустити, що вона спостерігає за ними згори, тож не вступав у розмови із юнаками, поки проходив повз будинок. Було дивно і незвично бачити несміливого юнака, друга Геника, у камуфляжній формі, яку прикрашала прикріплена на груди георгіївська стрічка. Настя не могла уявити Івана зі зброєю в руках, але одного разу зустріла його на вулиці. Надвечір він повертався із блокпосту і на плечах ніс важкий наплічник. Іван пройшов повз Настю, вдавши, що не помітив її серед перехожих, і навіть не привітався. Вона повернулася, щоб подивитися вслід хлопцю, який виріс на її очах, і побачила, що із наплічника виглядає ручний гранатомет.

Розділ 54

Уляна таки вмовила колегу по роботі виготовити невелику кількість наліпок. Хлопець довго вагався, тож дівчина навіть пустила сльозу:

— Мене покине мій хлопець, якщо я йому не допоможу, — на ходу вигадала Уля. — Якщо ти мене не виручиш, то прощавай кохання, здрастуй, самотність.

Хлопець розчулився і погодився, лише висунув свої вимоги: більше не просити і оплата більша втричі, бо він ризикує і доведеться виконувати роботу вночі, щоб ніхто не бачив. Вибору не було, і Уляна погодилася. Поки хлопець виконував замовлення, Уля, Льоня та Гена здійснили свій план. Одного ранку містяни прокинулися і побачили на вежі прапор України. Це було так незвично і неочікувано, що новина миттю рознеслася вулицями та Інтернетом. Було чимало охочих сфотографувати стяг. Неподалік від вежі — центральний ринок, тож помилуватися двоколором змогли багато мешканців міста. Постійно було чути: «Сміливо!» і «Ризиковано!»

Винуватці ажіотажу в цей час міцно спали по домівках після безсонної ночі. Вони не бачили, як о дев’ятій ранку до вежі примчали на легковику з натягнутим на капоті прапором ЛНР розлючені бойовики і дали наказ не фотографувати «фашистську ганчірку». Але щойно ті від’їхали, знову знайшлися охочі зберегти на пам’ять історичну подію. По обіді знову примчала автівка з ополченцями, і молодик видерся на висоту зі спритністю мавпи, щоб зняти прапор.

Наліпки з написами «Слава Україні!» на фоні синього і жовтого кольору вирішили поки що не