Читати книгу - "Що впало, те пропало"

На світлині зі статті з новин Морріс Белламі зображений, коли спускається сходами будівлі суду, яку Ходжес добре пам’ятає, хоча п’ятнадцять років тому його замінили бетонним чудовиськом на Гавернмент-сквер. Белламі супроводжують два детективи. Одного з них Ходжес пригадує. Пол Емерсон. Хороший поліцейський, давно на пенсії. Він у цивільному костюмі, як і другий детектив, але цей накинув плащ на руки Белламі, щоб приховати кайданки на його руках. Белламі теж в костюмі, і це означає, що фотографію зроблено або під час процесу, або одразу після оголошення вироку. Знімок чорно-білий, що робить контраст між блідою шкірою і темними губами Белламі тільки помітнішим. Це виглядає майже так, ніби на ньому губна помада.

— Це напевно він, — говорить Холлі. — Ставлю шість тисяч баксів, якщо ти подзвониш до в’язниці, виявиться, що він вийшов.

— Не буду сперечатися, — говорить Ходжес. — Скільки ще до Сикоморової, Джероме?

— Десять хвилин.

— Точно або в кращому випадку?

Джером неохоче відповідає:

— Ну, може, трохи «в кращому випадку».

— Добре, давай хутчіше й спробуй ні в кого не врі…

Дзвонить мобільник Ходжеса. Це Піт. Він задихається.

— Ви дзвонили в поліцію, містере Ходжес?

— Ні. — До цього часу в поліції вже, напевно, знають номери машини Холлі, але повідомляти про це Піту не обов’язково. Піт схвильований ще більше, ніж раніше. Він майже не при собі.

— Не дзвоніть їм. Ні в якому разі. У нього моя сестра. Він каже, що, якщо не отримає записників, уб’є її. Я віддам їх йому.

— Піте, не…

Але він каже в порожнечу. Піт скинув виклик.

46

Морріс веде Тіну доріжкою. В одному місці стирчить гілка, вона розриває її прозору блузку і дряпає руку до крові.

— Я не можу йти швидше, містере. Я впаду!

Морріс б’є долонею її в потилицю над хвостиком.

— Заткнись, курво. Радій, що ти в мене не біжиш.

Він тримає її за плече, коли вони переходять струмок, щоб вона не впала, і коли доходять до того місця, де зарості чагарнику й приземкуваті дерева втикаються в прилеглу до Залу відпочинку територію, наказує їй зупинитися.

На бейсбольному полі нікого, але на потрісканому асфальті баскетбольного майданчика ганяють м’яча кілька хлопчиків. Усі вони роздягнені до пояса, голі плечі поблискують. Сьогодні надто спекотно для рухливих ігор, тому він сподівається, що їх небагато.

Він розв’язує руки Тіні. Вона полегшено зойкає і потирає зап’ястя, посічені глибокими червоними борознами.

— Ми пройдемо уздовж дерев, — каже він їй. — Ці пацани можуть нас добре роздивитись тільки біля будівлі, коли ми вийдемо з тіні. Якщо вони привітаються або якщо там є твій знайомий, ти просто махаєш рукою, посміхаєшся і йдеш далі. Зрозуміла?

— Т-так.

— Якщо закричиш або покличеш на допомогу, я вистрелю тобі в голову. Це зрозуміло?

— Так. Ви застрелили мою маму? Застрелили, так?

— Ні, звичайно. Я просто вистрілив у стелю, щоб її заспокоїти. З нею все гаразд, і з тобою також все буде гаразд, якщо все зробиш так, як я сказав. Рушай.

Вони йдуть в тіні, необрізана трава правої частини поля треться об штани Морріса й джинси Тіни. Хлопчики захоплені грою і навіть не дивляться навколо, хоча, якби подивилися, напевно помітили б яскраво-жовту блузку Тіни, яка виділяється на тлі зелених дерев, як попереджувальний жовтий знак.

Коли доходять до тильного боку Залу, Морріс проводить її повз «Субару» свого давнього приятеля, не припиняючи уважно спостерігати за хлопчиками. Коли цегляний ріг будівлі відгороджує їх від баскетбольного майданчика, він знову зав’язує Тіні руки. Годі ризикувати, коли Березова вулиця так близько. На Березовій багато будинків.

Він бачить, як Тіна втягує повітря, і стискає її плече.

— Не кричи, подружко. Відкриєш рота — я тобі зламаю щелепу.

— Будь ласка, не бийте мене, — шепоче Тіна. — Я зроблю все, що хочете.

Морріс задоволено киває. Це найрозумніша відповідь з усіх, що він коли-небудь чув.

— Бачиш це вікно підвалу? Відчинене? Лягай, повернись на животі ногами до нього і зістрибуй униз.

Тіна присідає і вдивляється в напівтемряву. Потім піднімає на нього забруднене кров’ю, розпухле обличчя.

— Тут зависоко. Я упаду.

Скипівши, Морріс б’є її ногою в плече. Вона скрикує. Він нахиляється й приставляє стовбур автоматичного пістолета до її скроні.

— Ти сказала, що зробиш усе, що я захочу, і я хочу, щоб ти туди зістрибнула. Лізь у вікно, або я всаджу кулю у твій крихітний недорозвинений мозок.

Морріс замислюється, чи насправді зробить це, і вирішує, що зробить. На маленьких дівчаток теж насрати.

Обливаючись сльозами, Тіна заповзає у вікно. На середині зупиняється й піднімає на Морріса благальні очі. Він відводить ногу, щоб прискорити її ударом в обличчя. Вона падає і кричить, незважаючи на сувору заборону Морріса.

— Нога! Здається, я зламала щиколотку!

Моррісу начхати на її щиколотку. Він швидко дивиться навколо, перевіряючи, чи не спостерігає хтось за ним, після чого прослизає у вікно і зістрибує в підвал Залу відпочинку на Березовій вулиці, приземлюючись на картонну коробку, яку минулого разу використав як сходинку. Сестра крадія, очевидно, невдало на неї приземлилася й підвернула ногу. Ступня її перекручена і вже починає набрякати. На це Моррісу Белламі теж насрати.

47

Містер Ходжес готовий поставити тисячу запитань, але в Піта немає часу на них відповідати. Він обриває розмову і біжить Сикоморовою вулицею до будинку. Піт вирішив, що брати старий візок Тіни занадто довго, він придумає якийсь інший спосіб перенести записні книжки, коли буде в Залі. Що йому потрібно, то це ключ від будівлі.

Він вбігає до батьківського кабінету, щоб узяти його з коркової панелі й завмирає, як громом уражений. Його мати лежить на підлозі поруч зі столом, блакитні очі блищать на кривавій масці. На відкритому ноутбуці батька теж кров. Кров у неї на сукні, на кріслі і на вікні. У комп’ютері грає музика, і навіть у розпачі він впізнає мелодію. Мама грала в солітер. Просто грала в солітер, чекала, поки син прийде додому, і нікого не чіпала.

— Мамо! — він у сльозах кидається до неї.

— Голова, — стогне вона. — Що в мене з головою?

Він нахиляється над нею, розділяє просочене кров’ю злипле волосся, намагаючись бути обережним, і бачить борозну від скроні до потилиці. Десь посередині крізь червоне проглядає нечітка сіро-біла пляма. «Це її череп, — думає він. — Це погано. Але добре хоч не мозок. Господи, мозок м’який, він би витік. Це всього лише