Читати книгу - "Вогнем і мечем"

Хмельницького думка, чи не занадто розпалився й розгулявся бунт. Чи дадуть ці озвірілі маси хоч якось себе приборкати? Гаразд, припустимо, він, Хмельницький, укладе мир, а головорізи – від його імені – далі смерть і пожежу сіяти будуть або ж із ним самим розквитаються за свої ошукані надії. Адже це збурена ріка, море, ураган! Страшне становище. Якби спалах був слабкішим, тоді б із ним, як зі слабким, переговори вести б не захотіли, та, оскільки бунт непомірний, переговори з волі подій можуть провалитися.

Що ж буде?

Коли такі думки обсідали втомлену голову гетьмана, тоді зачинявся він на своїй квартирі та й пиячив день і ніч підряд. Негайно між полковників і черні проносилася чутка: «Гетьман пиячить!» – і наслідували його всі. Дисципліна слабшала, починали вбивати полонених, учиняти побоїща поміж своїми, грабувати одне в одного награбоване – відбувався справжній судний день, розгул жахів та паскудства. Біла Церква перетворювалася на суще пекло.

В один із таких днів до п’яного гетьмана прийшов шляхтич Виговський, узятий у полон під Корсунем і зроблений гетьманським секретарем. Увійшовши, він почав безцеремонно трясти п’яницю, потому схопив його за плечі, посадовив на ложе і привів до тями.

– А це що таке, яке лихо? – запитав Хмельницький.

– Ясновельможний гетьмане, вставайте, прийдіть до тями! – відповів Виговський. – Посольство приїхало!

Хмельницький підхопився і вмить протверезів.

– Гей! – крикнув він козачкові, що сидів біля порога. – Делію, ковпак і булаву!

А потім сказав Виговському:

– Хто приїхав? Од кого?

– Ксьондз Патроній Лашко із Гущі від пана воєводи брацлавського.

– Од Киселя?

– Так точно.

– Слава Отцю і Сину, слава Святому Духу і Святій Пречистій! – говорив, хрестячись, Хмельницький.

Обличчя його проясніло, подобрішало – з ним починали вести переговори.

Одначе того ж дня стало відомо про події прямо протилежні мирному посольству пана Киселя.

Доповіли, що князь, давши відпочити війську, втомленому походом через ліси й болота, вступив у бунтівний край, що він побиває, палить, рубає голови, що загін під орудою Скшетуського розбив двотисячну ватагу козаків і черні, всіх до ноги знищив, що сам князь узяв штурмом Погребище, маєток князів Збаразьких, і каменя на камені не залишив. Про штурм і захоплення Погребища розповідали страшні речі, тому що було воно лігвищем найзапекліших живорізів. Князь нібито сказав жовнірам: «Убивайте їх так, аби відчували, що вмирають».[112]

Тому вояцтво найдикіші звірства собі дозволяло. З усього міста не вцілів ніхто. Сімсот людей забрали в полон, двісті посадовили на палі. Розповідали ще про просвердлювання очей буравами, про підсмажування на повільному вогні. Бунт по всій окрузі вгамувався відразу. Люд або тікав до Хмельницького, або стрічав лубенського володаря хлібом-сіллю, навколішки благаючи милосердя. Ватаги дрібніші було знищено, а в лісах, як повідомляли втікачі з Самгородка, Спичина, Плискова та Вахнівки, не було жодного дерева, на якому б не висів козак.

І все це відбувалося неподалік од Білої Церкви, поряд із незліченним військом Хмельницького.

Дізнавшись про це, він почав ревіти, як поранений тур. З одного боку – переговори, з другого – меч. Якщо він піде на князя, це розцінюватиметься як відмова від переговорів, запропонованих воєводою з Брусилова.

Єдина надія була на татар. Хмельницький кинувся на Тугай-беєву квартиру.

– Тугай-бею, друже мій! – сказав він після церемонії належних салямів, – як ти мене біля Жовтих Вод і Корсуня рятував, так і тепер урятуй. Прибув до нас посол од воєводи брацлавського з посланням, у котрому воєвода обіцяє мені відшкодування, а Війську Запорізькому повернення давніх привілеїв, маючи надію, що я припиню воєнні дії, а я це змушений зробити, якщо хочу довести щирість і добру волю. А тим часом є відомості про недруга мого, князя Вишневецького, що він Погребище вирізав, і нікого не пожалів, і козаків моїх рішає, на палі саджає, буравами очі свердлить. Не маючи можливості рушити на нього, прийшов я до тебе прохати, щоби на означеного мого і твого недруга пішов ти з татарами, інакше він скоро до нас, обози відбивати, прибуде.

Мурза, сидячи на купі килимів, захоплених ним під Корсунем і награбованих по шляхетських маєтках, якийсь час погойдувався туди й сюди, заплющившись, ніби для кращих роздумів, і нарешті сказав:

– Алла! Цього я зробити не можу.

– Чому? – запитав Хмельницький.

– Тому що й так доволі заради тебе беїв та чаушів біля Жовтих Вод і під Корсунем утратив, навіщо ж їх іще втрачати? Ярема – воїн славетний! Я на нього піду, якщо ти підеш, а сам – ні. Не такий я дурень, аби в одній битві все, що вже здобув, пропало, мені вигідніше посилати чамбули за здобиччю та ясиром. Доволі я вже для вас, псів невірних, зробив. І сам не піду, й хана відраджу. Я сказав.

– Ти мені допомагати поклявся!

– Так! Але клявся я разом із тобою, а не за тебе воювати. Іди ж геть!

– Я тобі ясир із мого народу брати дозволив, здобич оддав, гетьманів оддав.

– І вірно зробив, інакше я б їм оддав тебе.

– Я до хана піду.

– Іди геть, бовдуре, сказано тобі.

І гострі зуби мурзи вже починали поблискувати. Хмельницький зрозумів, що тут нічого не доб’єшся, що далі наполягати небезпечно, тому підвівсь і дійсно вирушив до хана.

Але в хана він дістав таку ж саму відповідь. У татар був свій розрахунок, а зиску вони шукали тільки для себе. Замість того щоб відважитися на генеральну битву з полководцем, який вважався непереможним, вони воліли ходити в набіги та збагачуватися без кровопролиття.

Хмельницький у нестямі повернувся на свою квартиру і з горя потягнувся був до горілки, та Виговський вирвав штоф у нього з рук.

– Пити не будете, ясновельможний гетьмане, – сказав він. – Приїхав посол, спершу треба посла прийняти.

Хмельницький оскаженів.

– Я й тебе, і посла твого на палю посадовити звелю!

– А я вам горілки не дам. Чи не сором, коли щастя так високо піднесло вас, горілкою, наче простому козакові, наливатися? Тьху, негоже так, ясновельможний гетьмане! Про прибуття посла всі вже знають. Військо й полковники вимагають раду скликати. Вам не пити зараз, а кувати залізо, поки воно гаряче, треба, бо зараз ви можете укласти мирну угоду і все, що бажаєте, отримати, потім буде пізно, і в тому ваша і моя доля. Вам би годилося, не зволікаючи, послати посольство до Варшави й короля про милість прохати…

– Розумна ти голова, – сказав Хмельницький. – Звели вдарити у дзвони, скликати раду і скажи на майдані полковникам, що я зараз буду.

Виговський вийшов, і за мить почувся дзвін, який скликав усіх