Читати книгу - "Вогнем і мечем"

припустив справедливо, що запоріжці, схоплені Понятовським під Каневом, подали відомості неправдиві – Тугай-бей не тільки не пішов, а навіть і не рушив до Чигирина. Більше того – звідусіль підходили нові чамбули. Прийшли з чотирма тисячами воїнів царки азовський та астраханський, які ніколи до цього в Польщу не заявлялися, прийшло дванадцять тисяч орди ногайської, двадцять тисяч білгородської та буджацької – всі колись закляті Запоріжжя і козацтва вороги, а нині побратими і жадібні до крові християнської союзники. Нарешті, з’явився й сам хан Іслам-Ґірей із дванадцятьма тисячами перекопців. Страждала від друзів цих вся Україна, страждав не тільки шляхетський стан, але й народ руський, у якого спалювали села, відбирали добро, а самих чоловіків, жінок і дітей гнали в неволю. В цю годину лиходійств, підпалів і кровопролиття для селянина тільки й було порятунку, що втекти до табору Хмельницького. Там він із жертви перетворювався на розбійника й сам плюндрував свою землю, не побоюючись зате про власне життя. Бідолашний край!.. Коли спалахнув бунт, спершу покарав і спустошив його Миколай Потоцький, потім запоріжці й татари, що з’явилися під виглядом визволителів, а тепер навис над ним Ярема Вишневецький.

Тому всяке, хто могло, втікало до Хмельницького, тікала навіть шляхта, коли іншого шляху до порятунку не було. Так що Хмельницький примножував і примножував свої сили, і якщо не зразу рушив у власне Річ Посполиту, якщо довго відсиджувався в Білій Церкві, то головним чином для того, щоб привчити слухатися розбурхані й непокірні стихії.

І дійсно, в залізних його руках вони швидко перетворювалися на бойову силу. Командири з навчених запоріжців були, чернь поділялася на полки, із колишніх кошових отаманів призначалися полковники, окремі загони, щоби привчити їх до бойової обстановки, посилалися для штурму замків. А люд тутешній за натурою своєю був бойовий, до ратної справи як ніякий інший удатний, до зброї звичний, з вогнем і кривавим обличчям війни завдяки татарським набігам знайомий.

Так що пішли два полковники Ханджа і Остап на Нестервар, який і взяли, а населення, єврейське та шляхетське, вирізали поголовно. Князю Четвертинському власний слуга його на порозі замку голову відрубав, а княгиню Остап зробив своєю невільницею. Решта ходили в інші сторони, а успіх супроводив їхні прапори, бо страх збентежив серця ляхів, страх «народові тому невластивий», який вибивав із рук зброю та позбавляв сил.

Траплялося часом, що полковники докоряли Хмельницькому: «Чого ж ти на Варшаву не йдеш, чого ж ти нічого не робиш, у ворожбитів долю вивідуєш, горілкою наливаєшся, а ляхам опам’ятатися від страху та військо зібрати дозволяєш?» Не раз також і п’яна чернь, виючи ночами, обкладала квартиру Хмельницького, вимагаючи, щоби він їх на ляхів вів. Хмельницький породив бунт і зробив його страшною силою, та зараз він почав розуміти, що сила ця його самого штовхає до невідомого майбуття, тож частенько похмурим поглядом у майбуття це заглядав, намагався його вгадати й серцем із приводу його страхався.

Треба сказати, з усіх полковників та отаманів один лише він і знав, скільки страшної моці приховано в уявному безсиллі Речі Посполитої. Підняв бунт, побив біля Жовтих Вод, побив під Корсунем, розтрощив коронне військо – а що далі?

Отож він і збирав на ради полковників і, водячи по них налитими кров’ю очима, від чого всі тремтіли, похмуро запитував одне й те ж: «Що далі? Чого ви хочете?»

– Рушити на Варшаву? Так сюди князь Вишневецький прийде, жінок і дітей ваших як грім поб’є, землю й воду тільки залишить, а потім за нами ж до Варшави зо всіма силами шляхетськими, що до нього приєднаються, піде – і ми, між двох огнів опинившись, сконаємо якщо не в битвах, то на палях…

– На дружбу татарську розраховувати нічого. Сьогодні вони з нами, завтра повернуть проти і до Криму помчать або панам голови наші продадуть.

– Ну говоріть же, що далі? Йти на Вишневецького? Так він усі сили, й наші, й татарські, на собі зосередить, а за цей час і в самій Речі Посполитій військо збереться та на поміч йому підійде. Вибирайте…

І стривожені полковники мовчали, а Хмельницький говорив:

– Чого ж ви хвости підібгали? Чого ж не в’язнете, щоб на Варшаву йшов? Уже коли не знаєте, що діяти, покладіться на мене, а я, Бог дасть, свою та ваші голови порятую, а для Війська Запорізького й усіх козаків потрібного доб’юся…

І справді, лишавсь єдиний вихід: переговори. Хмельницький знав, як багато таким чином добитися можна від Речі Посполитої, сейми скоріше підуть на задоволення потреб козаків, аніж на податки та війну, тривалу й тяжку. Знав він, що у Варшаві є могутня партія на чолі з королем, про смерть якого звістка ще не дійшла,[111] до неї належать і канцлер, і багато вельмож, яким дуже хотілося стримати зростання магнатських багатств на Україні, з козаків силу для королівських потреб створити, укласти з ними вічний мир і для закордонної війни тисячі й тисячі їх використовувати. В таких умовах Хмельницький міг і для себе здобути видатного становища, отримати за королівським зволенням гетьманську булаву, і для козаків без ліку поступок здобути.

Ось чому так довго відсиджувався він під Білою Церквою. Він озброювався, розсилав навсібіч універсали, збирав народ, створював цілі армії, прибирав до рук замки, знаючи, що переговори будуть вести тільки з сильним. У саму ж Річ Посполиту він не йшов.

О, коли б із допомогою переговорів він міг укласти мир!.. Тоді цим самим він би або зброю з рук Вишневецького вибив, або – якщо князь не втихомириться – не він, Хмельницький, а князь би зробився бунтівником, що не склав зброю всупереч волі короля й сеймів.

Тоді-то він і пішов би на Вишневецького, та вже з королівської та Речі Посполитої згоди, і настав би останній час не тільки для князя, але й для всіх українних королят із їхніми незліченними багатствами та латифундіями.

Так думав самозваний гетьман запорізький, таку будівлю він споруджував на майбутнє. Одначе на риштованнях, для ції будови приготованих, нерідко всідалися чорні птахи стурбованості, сумнівів, побоювань і зловісно каркали.

Чи достатньо сильна мирна партія у Варшаві? Чи почнуть із ними переговори? Що скажуть сейм і сенат? Чи залишаться там глухими до стогонів та закликів українних? Чи заплющать очі на заграви пожеж?

Чи не переважить вплив магнатів, які неозорими латифундіями володіють, порятунком яких будуть вони стурбовані? І чи так налякана сама Річ Посполита, щоби вибачити йому союз із татарами?

У свою чергу мучила душу