Читати книгу - "Вогнем і мечем"

на раду. На голос його зразу почали сходитися козацькі загони. І ось усілися старшини та полковники: страшний Кривоніс, права рука Хмельницького; Кречовський, меч козацький; старий і досвідчений Філон Дедяла, полковник кропивницький; Федір Лобода переяславський; жорстокий Федоренко кальницький; дикий Пушкаренко полтавський, який геть усіма чабанами командував; Шумейко ніжинський; полум’яний Чарнота гадяцький; Якубович чигиринський; а ще Носач, Гладкий, Адамович, Глух, Полуян, Панич, але не всі, бо хтось був у ділі, а дехто на тому світі, причому не без допомоги князя Яреми.

Татар цього разу на раду покликано не було. Товариство зібралося на майдані. Чернь, яка напирала, відганяли палицями й навіть обушками, при цьому не обійшлося без смертовбивства.

Врешті-решт з’явився Хмельницький, весь у червоному, в гетьманській шапці та з булавою в руці. Поряд із ним ішов білий, мов голуб, благочестивий ксьондз Патроній Лашко, по інший бік – Виговський із паперами.

Хміль, розташувавшись між полковниками, сидів якийсь час мовчки, потім зняв шапку, даючи цим знак, що рада починається, підвівся й заговорив:

– Панове полковники та добродії отамани! Відомо вам, що через великі кривди, що їх ми безневинно зазнали, змушені були ми взятися за зброю і, за допомогою ясновельможного володаря кримського, за стародавні вольності та привілеї, забрані в нас без згоди його ясновельможності короля, з магнатів запитати, що Господь благословив і, напустивши на підступних гнобителів наших страх, злочини й утиски їхні покарав, а нас небувалими вшанував вікторіями, за що від серця щирого слід нам йому скласти дяку. Коли гординю отак покарано, годиться нам подумати, як пролиття крові християнської зупинити, що й Господь милосердний, і наша віра благочестива від нас вимагає, та шаблю доти з рук не випускати, доки за зволенням ясновельможного короля наші стародавні вольності та привілеї не буде повернено. Ось і пише мені пан воєвода брацлавський, що таке можливо, а я також це можливим вважаю, бо не ми, а магнати Потоцькі, Калиновські, Вишневецькі та Конєцпольські з послуху його величності й Речі Посполитої вийшли, що їх ми ж і покарали, а тому належить нам відшкодування й винагорода від його величності та станів. Отож прошу я вас, панове благодійники та милостивці мої, послання воєводи брацлавського, шляхтича віри благочестивої, мені через отця Патронія Лашка передане, прочитати й мудро вирішити, щоби пролиття крові було припинено, нам здійснено відшкодування, а за послух та вірність Речі Посполитій оддячено.

Хмельницький не запитував, чи слід припинити війну, а вимагав од неї відмовитися, тому незгодні зразу ж почали перешіптуватися, що через деякий час переросло в грізні крики, заводієм яких був здебільшого Чарнота гадяцький.

Хмельницький мовчав, уважно поглядаючи, звідки виходять протести, і непокірних про себе відзначаючи.

Тим часом із листом Киселя підвівся Виговський. Копію поніс Зорко, щоби прочитати її товариству, тому і там і тут настала цілковита тиша.

Воєвода починав листа такими словами:

– «Вельмишановний пане Старший Запорізького Війська Речі Посполитої, давній і дорогий мені добродію і друже!

Позаяк чимало є таких, котрі про вашу милість, як про недруга Речі Посполитої, розуміють, я не тільки залишаюся сам цілком упевненим у Вашій незмінній до Речі Посполитої прихильності, але й інших шановних панів сенаторів, сподвижників моїх у тім запевняю. Три розуміння переконують мене в цьому. Перше: що, хоча Військо Дніпровське одвіку славу і вольності свої відстоює, одначе відданості королям, вельможам і Речі Посполитій ніколи не порушувало. Друге: що народ наш руський у вірі своїй правовірній такий непохитний, що воліє здоров’ям кожне з нас пожертвувати, ніж віру цю чим би то порушити. Третє: що хоч і бувають різні (як і тепер от сталося, прости Господи!) внутрішні кровопролиття, одначе вітчизна для всіх нас єдина, в якій народжуємося, щоби вольностями нашими втішатись, і нема, напевно, в усьому світі іншої держави, такої як наша вітчизна в правах і свободах. Тому звичні всі ми як один цієї матері нашої, Корони, непорушність берегти, і хоча трапляються прикрості різні (як воно на світі завжди було), одначе розум вимагає не забувати, що легше в країні вільній домовитися про те, що в кого наболіло, ніж, утративши матір цю, вже іншої такої не знайти ні в християнстві, ні в поганстві…»

Лобода переяславський вигукнув:

– Правду каже!

– Правду каже! – вторили інші полковники.

– Неправду! Бреше, псявіра! – гаркнув Чарнота.

– Мовчи! Сам псявіра!

– Зрадники ви! На погибель вам!

– На погибель тобі!

– Слухай-но, нічого тут! Читай-но! Він наш чоловік. Слухай-но, слухай!

Гроза насувалася неабияка, та Виговський почав читати далі, тому знову все затихло.

Воєвода писав, що Військо Запорізьке може йому довіряти, бо знає добре, що він, однієї з ними крові й віри будучи, співчуваючим себе вважає і в злощасному кровопролитті під Кумейками та на Старці участі не брав, іще він закликав Хмельницького од війни відмовитися, татар одіслати або застосувати проти них зброю, а самому у вірності Речі Посполитій утвердитися. Закінчувався лист такими словами:

«Обіцяю вашій милості, позаяк я є син Церкви Божої та рід мій од крові народу руського стародавній іде, що сам буду всьому доброму помагати. Ви знаєте, ваша милість, що й від мене в цій Речі Посполитій (з милості Господньої) дещо залежить, що без мене ані війна розв’язана бути не може, ані мир встановитись, а я перший війни внутрішньої не бажаю» тощо.

Зразу ж визначилися крики «за» та «проти», але в цілому послання сподобалось і полковнику, і товариству. В усякому разі, спершу не можна було нічого зрозуміти й почути через велику несамовитість, із якою послання обговорювалося. Товариство звіддалік нагадувало величезний вир, у якому кипіло, шумувало й гуло людське море. Полковники потрясали перначами й налітали один на одного, підносячи один одному кулаки до носів. Миготіли червоні обличчя, блискали палаючі очі, виступала піна на губах, а всіма прихильниками розбрату, що назрівав, орудував Еразм Чарнота, що просто оскаженів. Хмельницький теж, дивлячись на нього, готовий був вибухнути, через що зазвичай усе стихало, як від левиного рику. Та спершу виплигнув на лаву Кречовський, махнув перначем і крикнув громовим голосом:

– Вам худобу пасти, не радитися, раби бусурманські!

– Тихо! Кречовський говорити хоче! – першим крикнув Чарнота, котрий очікував, що уславлений полковник за продовження війни висловиться.

– Тихо! Тихо! – волали інші.

Кречовський був вельми шанованим серед козацтва, а все через надані козакам значні послуги, через великі воїнські здібності і – як це не дивно – через те, що був шляхтичем. Так що все разом притихло і всі з цікавістю чекали, що він скаже, сам Хмельницький навіть у нього погляд неспокійний утупив.

Але