Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"

— Де саме?

— Він мав або йти пішки, або їхати на пошарпаній машині з двигуном за мільйон доларів.

— А що то за чоловік?

— Високий чоловік із білявим волоссям.

— Хто він?

— Містере Ріарден, ви б не повірили, якби я вам сказав. Ви його бачили?

Ріарден не усвідомлював власних запитань, лише дивувався, що здатен витискати звуки крізь пульсуючу перешкоду, яка раптом виникла у нього в горлі. Він дивився на поліцейського, але погляд було зміщено на периферію, тому значно чіткіше бачив Даннескольда — той спостерігав за Ріарденом без жодного виразу, емоції не відображались у жодній лінії, жодному м’язі обличчя. Ріарден бачив, що руки Даннескольда мляво звисають з боків, долоні розслаблені; зовсім не схоже, щоб він збирався хапатися за зброю; його висока пряма постать — безборонна і відкрита, мов перед розстрільною командою. У світлі фар Ріарденові вдалося розгледіти, що його обличчя насправді було ще молодше, ніж здавалось спершу, а очі були кольору неба.

Він відчув, що найбільша небезпека — це подивитися на Даннескольда безпосередньо, тому він не зводив погляду з поліцейського, з латунних ґудзиків на його уніформі; тим часом всю його свідомість (навіть ще потужніше, ніж те, що він насправді бачив) заполонило тіло Даннескольда, його оголене під одягом тіло, яке от-от могло припинити своє існування. Він не чув власних слів, тому що всередині нього лунало речення, — хоч і вихоплене з контексту, але пов’язане з відчуттям, що це єдина важлива річ на світі: «І якби довелося втратити життя, то невже існує краща мета, заради якої це можна зробити?»

— То ви бачили його, містере Ріарден?

— Ні, — відповів Ріарден. — Не бачив.

Поліцейський розчаровано знизав плечима і взявся долонями за кермо.

— Невже вам не траплявся ніхто підозрілий?

— Ні.

– І вас дорогою не минала жодна дивна машина?

— Ні.

Поліцейський потягнувся до стартера.

— Повідомили, що його сьогодні бачили на суходолі десь у наших місцях — невід закинули аж у п’ятьох округах. Нам заборонено називати його ім’я, щоб не розлякати людей, але за його голову по всьому світу дають винагороду три мільйони доларів.

Він повернув ключ, двигун розітнув повітря гучним тріщанням, аж раптом другий поліцейський нахилився вперед. Він придивлявся до білявого волосся під кепкою Даннескольда.

— А це хто, містере Ріарден? — запитав він.

— Мій новий охоронець, — сказав Ріарден.

— Ага! Дуже мудрий застережний захід у наші часи. Добраніч, сер.

Машина сіпнулась і рушила. Червоне світло задніх фар почало віддалятися. Даннескольд спостерігав за ним, а потім промовисто перевів погляд на праву руку Ріардена. Ріарден усвідомив, що розмовляв із поліцейськими, стискаючи пістолет у кишені, готовий ним скористатися.

Він розтиснув пальці й поспіхом висмикнув руку з кишені. Даннескольд усміхнувся. Це була усмішка осяйної радості, тихий сміх чистого, юного духу, який тішиться ще одній миті життя.

І хоча ці двоє були геть різні, усмішка нагадала Ріарденові Франциско д’Анконію.

— Ви не збрехали, — сказав Раґнар Даннескольд. — Ваш охоронець — ось хто я такий, і я заслуговую ним бути з багатьох причин, про які ви поки що не здогадуєтеся. Дякую, містере Ріарден, і до побачення. Ми зустрінемось із вами значно швидше, ніж я сподівався.

Він зник раніше, ніж Ріарден зміг відповісти. Розчинився за кам’яною огорожею так само різко та безгучно, як і виник. Коли Ріарден обернувся, щоб окинути поглядом фермерське поле, не побачив у темряві жодного натяку на рух.

Він стояв на краю порожньої дороги. Його огортала безмежна самотність — ще відчутніша, ніж доти. І раптом він зауважив загорнутий у мішковину предмет, що лежав біля його ніг: один його кут виблискував у місячному сяйві, відливаючи кольором піратового волосся. Він нагнувся, підняв його і пішов далі.

Кіп Чалмерс вилаявся, коли потяг хитнуло, і на стіл розлився коктейль. Ним кинуло вперед, лікті опинилися просто в калюжі.

— Кляті залізниці! Що це з їхньою колією? Здавалось би — мають стільки грошей, що могли б не перевантажуватися, щоб ми не підстрибували тут, наче фермери на возі з сіном!

Троє його супутників мовчали. Було пізно, і вони залишались у відсіку для відпочинку тільки тому, що не хотіли напружуватись і переходити до власних купе. Лампи в цій зоні скидалися на тьмяні ілюмінатори, оповиті сигаретним димом, вогким від випарів алкоголю.

Вони їхали у приватному вагоні: Чалмерс забажав і отримав його для своєї подорожі. Вагон причепили до хвоста «Комети», і він смикався, наче хвіст нервової тварини, коли потяг петляв серед гірських схилів.

— Я розпочну кампанію за націоналізацію залізниць, — сказав Кіп Чалмерс, зухвало позираючи на дрібного сивого чоловіка, який дивився на нього без жодного зацікавлення. — Такою буде моя програма. Мені ж потрібна якась програма. А Джим Таґґарт мені не подобається. Він схожий на розвареного молюска. До дідька залізниці! Настав час їх повідбирати.

– Іди вже спати, якщо завтра на мітингу хочеш бодай трохи нагадувати людину, — відповів йому сивий чоловік.

— Думаєш, ми встигнемо?

— Ти повинен встигнути.

— Знаю, що повинен. Але не думаю, що ми приїдемо вчасно. Цей клятий супершвидкісний слимак запізнюється на кілька годин.

— Ти повинен туди потрапити, Кіпе, — зловісно повторив чоловік з упертою монотонністю того, хто наполягає на меті, не дбаючи про засоби.

— Та хай тобі грець, ти думаєш, я не знаю?

Кіп Чалмерс мав хвилясте світле волосся і безформний рот. Він походив із родини середніх статків, не надто високопоставленої, але глузував із багатства й почестей так, ніби намагався навіяти враження, що тільки аристократ найвищого рангу може дозволити собі такий високий рівень цинічної байдужості. Чалмерс закінчив коледж, що спеціалізувався на виведенні такого типу аристократії. Коледж навчив його, що ідеї потрібні, щоб дурити всіх, хто досить недалекий і не здатний мислити. Свій шлях до Вашингтона від проторував із вишуканістю квартирного злодюжки, дряпаючись із попереднього бюро до наступного, наче карнизами напівзруйнованої будівлі. Його не вважали надто важливою постаттю, однак манера поведінки змушувала деяких профанів сприймати його майже як Веслі Моуча.

Вибудувавши власну стратегію, Кіп Чалмерс вирішив узятися за політику і виступити на виборах як законодавець із Каліфорнії, хоча про цей штат не знав нічогісінько, крім того, що він відомий своєю кіноіндустрією та пляжними клубами. Керівник його кампанії провів попередню підготовку, тож тепер Чалмерс прямував на першу зустріч зі своїми майбутніми виборцями. Мітинг, що мав відбутись у Сан-Франциско наступного вечора, набув неймовірного розголосу. Керівник кампанії хотів, щоб Чалмерс вирушив на день раніше, але той залишився у Вашингтоні на вечірку й тільки після неї сів на останній потяг.