Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"

Троє його супутників не мали нічого проти настрою Чалмерса: вони любили його алкоголь. Лестер Так, керівник кампанії, був дрібним літнім чоловіком: здавалось, йому хтось добряче ум’яв пику, і вона навіки такою залишилась. Адвокат за фахом, колись він представляв би злодюжок і людей, що інсценізують аварії на територіях багатих корпорацій. Але зараз Так вирішив, що краще йому стати представником таких людей, як Кіп Чалмерс.

Лора Бредфорд, теперішня коханка Чалмерса, подобалася Кіпові за те, що перед ним вона була коханкою самого Веслі Моуча. З популярної виконавиці дрібних ролей Лора перетворилася на безталанну зірку зовсім не тому, що спала з директорами кіностудій; вона вибрала значно раціональніший, хоч і довготривалий, шлях коханки бюрократів. У своїх інтерв’ю вона говорила не про різні розкоші, а про економіку (у войовничо-праведному стилі бульварних газеток). Її економічні промови складались із тверджень у стилі: «Ми повинні допомагати бідним».

Ґілберт Кіт-Вортінґ був Чалмерсовим гостем, і причини цього жоден із них зрозуміти не міг. Британський романіст світової слави, популярний тридцять років тому, сьогодні вже нікого не міг зацікавити власними творами, проте його і далі сприймали, як живого класика.

Його вважали глибоким мислителем, оскільки він славився своїми промовами:

— Свобода? Припинімо говорити про свободу. Свобода неможлива. Людина ніколи не звільниться від голоду, холоду, хвороб, нещасних випадків. Ніколи не позбудеться тиранії природи. То навіщо ж тоді протестувати проти тиранії політичного диктаторства?

Коли у всій Європі його ідеї стали реальністю, він переїхав жити до Америки. За ці роки його стиль письма, як тіло, геть розплився. У свої сімдесят це був дебелий старигань з підфарбованим волоссям та презирливо-цинічною манерою висловлюватися, поцяцькованою цитатами з йогів про марноту людських зусиль. Кіп Чалмерс запросив його, бо вважав, що це мало надати подорожі вишуканості. Ґілберт Кіт-Вортінґ погодився, оскільки й так не мав куди подітися.

— Та чорт би забрав цих залізничників! — вигукнув Кіп Чалмерс. — Вони ж навмисне це виробляють. Хочуть зруйнувати мою кампанію. Я не можу пропустити свій мітинг! Заради Бога, Лестере, зроби щось!

— Я намагався, — сказав Лестер Так. Під час попередньої зупинки він спробував по телефону знайти повітряне сполучення, щоб швидше дістатися. Але на найближчі дві доби у розкладі не було жодного комерційного літака.

— Якщо вони не доставлять мене туди вчасно, я поздираю з них скальпи і відберу залізницю! Чи можемо наказати клятому провіднику, щоб потяг їхав швидше?

— Я вже тричі йому казав.

— Я його звільню. Він завалив мене відмовками про довбані технічні проблеми. Мені потрібне перевезення, а не відмовки. Вони не можуть ставитися до мене, як до пасажира з сидячого вагона. Вони повинні доставляти мене в те місце і в той час, що я скажу. Хіба вони не знають, що я їду цим потягом?

— Та вже знають, — сказала Лора Бредфорд. — Заткнися, Кіпе. Ти такий зануда.

Чалмерс знову налив собі випити. Вагон хитало, і склянки на полицях бару легенько подзенькували. Клапті всіяного зорями неба за вікнами судомно дрижали; здавалося, наче це зорі дзеленчать одна об одну. Крізь засклену нішу заднього вікна в кінці вагона майже нічого не можна було розгледіти: тільки відсвічування червоних і зелених ліхтарів на задній частині потяга і короткий відтинок рейок, що розчинявся у темряві. Поруч із колією височіла скеляста стіна. Час від часу зорі пірнали у раптовий розлам, і їхнє світло — високо вгорі — увиразнювало контури гірських вершин Колорадо.

— Гори… — вдоволено промовив Ґілберт Кіт-Вортінґ. — Саме такі картини примушують усвідомити нікчемність людини. Та що означає самовпевненість цього шматка колії, якою так пишаються грубі матеріалісти, порівняно з вічною величчю? Не більше, ніж стібок швачки на подолі природи. Якби хоч один із цих кам’яних велетнів вирішив завалитися, він би розчавив цей потяг.

— Навіщо йому валитися? — без особливого зацікавлення запитала Лора Бредфорд.

— Здається, клятий потяг їде ще повільніше, — мовив Кіп Чалмерс. — Ці покидьки знову сповільнюють рух, незважаючи на те, що я їм сказав!

— Ну… Тут же гори, ви ж знаєте… — мовив Лестер Так.

— Кляті гори! Лестере, який сьогодні день? Через усі ці дурнуваті часові зміни, я не можу зрозуміти, який день…

— Двадцять сьоме травня, — зітхнув Лестер Так.

— Двадцять восьме травня, — виправив Ґілберт Кіт-Вортінґ, зиркнувши на годинник. — Зараз уже дванадцять хвилин на першу.

— О, Боже! — закричав Чалмерс. — То мітинг сьогодні?

— Ага, — сказав Лестер Так.

— Ми не встигнемо! Ми…

Потяг різко перехилився і з руки Чалмерса випав келих. Він ударився об підлогу, тонко дзенькнувши, і цей звук злився зі скреготом колісних гребенів, що обтирались об вигин колії.

— А ваші залізниці хоч безпечні? — нервово запитав Ґілберт Кіт-Вортінґ.

— Так, до дідька! — сказав Кіп Чалмерс. — У нас стільки законів, правил і регулювань, що ці кляті залізниці просто не сміють бути небезпечними!.. Лестере, де ми зараз? Яка наступна зупинка?

— До Солт-Лейк-Сіті зупинок більше не буде.

— Я питаю, яка наступна станція?

Лестер Так вказав на брудну мапу, з якою звірявся щокілька хвилин, відколи стемніло.

— Вінстон, — сказав він. — Вінстон, Колорадо.

Кіп Чалмерс потягнувся по наступний келих.

— Тінкі Голловей переказував слова Веслі: якщо ти не виграєш цих виборів, на тобі можна ставити хрест, — мовила Лора Бредфорд. Вона розвалилась у кріслі, дивлячись повз Чалмерса на власне відображення у дзеркалі, що висіло на стіні вагону. Їй було нудно, тому вона розважалась тим, що дражнила його, провокуючи на безсилу лють.

— Він так сказав, справді?

— Угу. Веслі не хоче, щоб той-як-його… хто там твій суперник на виборах… потрапив до законодавчої влади. Якщо ти не переможеш, Веслі буде ображений, мов дідько. Тінкі казав…

— Чорти б забрали цього виродка! Хай би за своїм карком стежив!

— Ну, не знаю. Веслі він дуже подобається, — і вона додала: — Тінкі Голловей ніколи б не дозволив, щоб якийсь жалюгідний потяг змусив його пропустити важливий мітинг. Його б ніколи так не затримували.

Кіп Чалмерс сидів, утупившись у келих.

— Я змушу уряд підім’яти під себе всі залізниці, — низьким голосом промовив він.

— Правильно, — мовив Ґілберт Кіт-Вортінґ. — Не розумію, чому ви досі цього не зробили. Це єдина країна на світі, що дозволяє приватно володіти залізницями.

— Ну, ми вас наздоганяємо, — зауважив Кіп Чалмерс.

— Ваша країна просто неймовірно наївна. Тут стільки пережитків. Усі ці розмови про свободу і права людини… Та я не чув такого ще відколи помер мій прадідусь! Це ж просто словесна розкіш для багатіїв. Зрештою, бідним немає жодного значення, на поталу кому