Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"

Ріарден презирливо всміхнувся:

— Ви що, один із тих клятих альтруїстів, які гайнують час на неприбуткові справи і ризикують життям задля служіння іншим?

— Ні, містере Ріарден. Я інвестую свій час у власне майбутнє. Коли ми звільнимось і почнемо відбудовувати світ із руїн, я хочу, щоб він відродився якнайшвидше. Тому, якщо у правильних руках (в руках наших найкращих, найпродуктивніших людей) буде діючий капітал, це заощадить час для решти, а заодно — цілі століття історії для всієї країни. Ви запитували, що я пов’язую з вами? Все, чим захоплююся, те, яким хочу бути в той день, коли на землі з’явиться місце для нашого способу існування, все, з чим я хочу мати справу, — навіть якщо я зможу взаємодіяти з вами і приносити користь тільки в такий спосіб, як зараз.

— Чому? — прошепотів Ріарден.

— Бо моя єдина любов, єдина цінність — людська спроможність діяти; та її у цьому світі ніколи не любили, вона ніколи не мала визнання, друзів і захисників. Саме цій любові я служу. І якби довелось втратити життя, то невже існує краща мета, заради якої це можна зробити?

«Невже ця людина втратила здатність відчувати?» — думав Ріарден. Але знав, що суворість цього мармурового обличчя — це форма приховувати занадто глибокі почуття. Тим часом рівний голос безпристрасно продовжував:

— Я хотів, щоб ви про це знали. Хотів, щоб ви знали про це вже зараз, коли здається, що вас покинули на дні ями, серед людиноподібних істот, покидьки людства. Я хотів, щоб у найбезпросвітніші години ви знали, що день визволення — ближче, ніж вам здається. У цьому полягає ще одна особлива причина того, що я мусив із вами поговорити і розповісти про свою таємницю до настання відповідного моменту. Чи чули ви про те, що сталося зі сталеливарнею Оррена Бойла на узбережжі штату Мен?

— Так, — відповів Ріарден, і був шокований, що ця відповідь вирвалась у нього, наче зойк, наче раптовий порив. — Я не знав, чи це правда.

— Це правда. І це зробив я. Містер Бойл не буде виробляти ріарден-метал на узбережжі штату Мен. Він ніде його не вироблятиме. Як і будь-хто з цих шахраюватих вошей, які думають, що директива дає їм право на ваш мозок. Кожен, хто намагатиметься виробляти ваш метал, виявить, що всі його печі підірвано, техніка — вибухнула, вантажі зруйновано, заводи — охоплено вогнем. Із кожним, хто зазіхне на метал, ставатиметься стільки лихого, що люди казатимуть: цей метал проклято, і невдовзі жоден робітник у країні не захоче увійти на завод жодного виробника ріарден-металу. Якщо такі, як Бойл, думають, що сила — це все, що потрібно для обкрадання кращих за них, нехай побачать, що станеться, коли один із цих найкращих теж захоче вдатися до сили. Я хотів, містере Ріарден, щоб ви знали: ніхто з них не отримає з металу жодного пенні.

Відчувши нестримне бажання розреготатись (як реготав після новини про вогонь у Ваятта і після аварії на копальнях «Мідь д’Анконії»), Ріарден відступив назад і якийсь час тримав губи міцно стиснутими, щоб не видати жодного звуку. Він знав: якщо засміється, то потрапить у пастку того, чого так боїться, і що цього разу його не відпустить, тому він більше ніколи не побачить свого заводу. Коли бажання минуло, Ріарден глухо промовив:

— Забирайте золото і самі забирайтесь. Я не прийматиму допомогу від злочинця.

На обличчі Даннескольда не відобразилось жодної реакції.

— Я не можу змусити вас прийняти золото, містере Ріарден. Але назад я його не візьму. Можете залишити його тут, якщо бажаєте.

— Мені не потрібна ваша допомога і я не збираюся вас захищати. Якби поблизу був телефон, я викликав би поліцію. Я зробив би це і зроблю, якщо ви ще хоч раз до мене наблизитесь. Я зроблю це з метою самозахисту.

— Добре розумію, про що ви.

— Оскільки ви бачили, як жадібно я вас слухав, то й знаєте, що я не прокляв вас так, як повинен був. Я не можу проклясти ні вас, ні будь-кого іншого. Люди не мають більше жодних стандартів, яких могли б дотримуватися, тож я не беруся судити, що кожен сьогодні робить, щоб якось витримувати нестерпне. Якщо ваш спосіб такий, то ідіть собі до біса, але я не хочу бути частиною вашого пекла. Ані в ролі вашого натхненника, ні співучасника. Не сподівайтеся, що я прийму той банківський рахунок, якщо він справді є. Можете витратити його на додаткову броню для себе, тому що я збираюся повідомити про вас у поліцію і дати їм усі можливі підказки, щоб вони напали на ваш слід.

Даннескольд не поворухнувся і не відповів. Десь на відстані, у чорноті ночі, гуркотів вантажний потяг. Чоловіки не могли його бачити, але добре чули перестук коліс, що заповнював тишу. Здавалося, потяг десь зовсім близько, — перетворився на низку звуків, що прокочуються поруч.

— Ви хотіли допомогти мені у час найбільшої безнадії? — запитав Ріарден. — Якщо вже моїм єдиним захисником є пірат, тоді мені взагалі не потрібен захист. Ваша мова нагадує людську, тож в ім’я цього скажу вам, що у мене не залишилося жодних сподівань, натомість, коли настане кінець, я буду певен, що жив згідно з власними засадами, хоч я і був єдиний, для кого вони важили. Я жив у світі, в якому починалося моє життя, і разом із цим світом я зникну. Не думаю, що ви хочете мене зрозуміти, але…

Світло фар освітило їх раптово, як фізичний поштовх. Гуркотіння потяга проковтнуло шум двигуна, тому вони не почули наближення автомобіля, що вистрибнув із бічної дороги з-за фермерського будинку. Чоловіки не заступали машині шляху, але почули різкий скрегіт гальм, після якого невидима машина зупинилася. Ріарден мимоволі відстрибнув назад і встиг здивуватися зі свого співрозмовника: Даннескольд так себе контролював, що навіть не поворухнувся.

Це була поліцейська машина і вона зупинилася поруч.

Водій вихилився з вікна.

— О, це ви, містере Ріарден! — сказав він, торкнувшись пальцями до кашкета. — Доброго вечора, сер.

— Вітаю, — мовив Ріарден, намагаючись контролювати неприродно різкий голос.

На задньому сидінні машини сиділо двоє патрульних. Вони дивилися зосереджено й цілеспрямовано — не схоже, що їхнім наміром була звична приятельська балачка.

— Містере Ріарден, ви йшли від заводу по Еджвуд-Роад повз печеру Блексміт?

— Так. А що?

— А чи не бачили