Читати книгу - "Чорнильна смерть"

«Хапалу з ними обома нелегко буде впоратись!» Так, але якщо він вкраде в Змієголова книжку з чистими сторінками ще по дорозі і той приїде до Озерного замку, впевнений, що навіть Сойка вже нічим не допоможе йому? Хіба він не вб'є тоді Мо? Навіть якщо Мо ще матиме нагоду написати на чистій сторінці три слова, що, коли Хапало, прагнучи дістати книжку, отруїть його так само підступно, як начебто отруїв Чорного Принца?

Що, коли, якщо… Ці питання не давали спокою Меґі навіть тоді, коли всі навколо давно вже позасинали, і нарешті вона підвелася, щоб побачити, як почувається Чорний Принц.

Він спав. Білі жінки зникли, проте його темне обличчя було ще таке сіре, наче їхні руки вибілили йому шкіру. Мінерва та Роксана по черзі пильнували коло нього, неподалік сидів Феноліо, немов дбаючи, щоб його слова й далі зберігали вплив.

Феноліо… Феноліо знову може писати.

А що було на тих аркушах, які він заховав під одягом?

— Чому ти для своїх розбійницьких пісень вигадав Сойку, а не просто писав про Чорного Принца? — колись давно запитала його Меґі.

— Бо Принц утомлений, — відповів тоді Феноліо. — Чорний Принц потребує Сойки не менше, ніж злидарі, які вночі з надією шепочуть його ім’я. Крім того, Принц надто довго був частиною цього світу, щоб думати, що його можна змінити. І його люди не сумніваються, що він, як і вони, зроблений із плоті та крові. А от щодо твого батька вони такої певності не мають. Розумієш?

Авжеж, Меґі розуміла дуже добре. Але Мо був з плоті та крові, і Хапало, безперечно, не сумнівається в цьому. Обернувшись до сонних, вона побачила Даріуса, що взяв на коліна двох дітей і тихенько розповідав їм щось. Діти часто будили його серед ночі, бо він дуже добре вмів прогнати якоюсь вигадкою їхні лихі сновиддя, і Даріус терпляче скорився своїй долі. Йому подобався світ Феноліо, попри те, що цей світ, мабуть, лякав його ще більше, ніж лякав Елінор, але чи змінить він його своїм голосом, якщо його попросить Феноліо? Чи він читатиме те, від чого Меґі, можливо, відмовиться?

Що стоїть на тих аркушах, які Феноліо так похапцем заховав від неї та Елінор?

Що?

Меґі, з'ясуй. Без цього ти не заснеш.

Коли дівчина підійшла до муру, за яким було спальне місце Феноліо, її привітало гучне Розенкварцове хропіння. Його господар сидів коло Чорного Принца, але скляний чоловічок лежав якраз на речах, під якими Феноліо заховав списані аркуші. Меґі обережно підняла його, дивуючись, як і завжди, холодові його прозорих члеників, і поклала на подушку, яку Феноліо приніс з Омбри. Є, аркуші лежали точнісінько там, де Феноліо заховав їх від неї та Елінор. Їх було кільканадцять, укритих квапливо написаними словами — шматками речень, запитаннями, уривками думок, що, можливо, ні для кого не мали сенсу, крім самого автора: «Меч або перо? Кого любить Віоланта? Обережно, Свистун… Хто пише три слова?» Меґі не могла розшифрувати всього, проте на першій сторінці великими літерами було написано слова, від яких її серце закалатало: «Пісня про Сойку».

— Нічого, крім ідей, Меґі, як я й казав тобі. Нічого, крім запитань та ідей. — Голос Феноліо змусив її так перелякано здригнутися, що аркуші випали їй з рук мало не на сонного Розенкварца.

— Принцові краще, — повідомив Феноліо, наче вона прийшла до нього почути цю звістку. — І справді здається, ніби тепер мої слова підтримують чиєсь життя, а не вбивають, як давніше. Але, мабуть, він живе тільки тому, що цей сюжет вірить: Принц ще стане йому в пригоді. Хіба я знаю? — Зітхнувши, він сів поряд із Меґі й лагідно забрав з її рук написані аркуші.

— Твої слова врятували й Мо, — мовила вона.

— Так, можливо. — Феноліо погладив рукою засохле чорнило літер, наче міг таким чином позбавити слова притаманної їм шкідливості. — Але все-таки ти довіряєш їм не більше, ніж я, еге ж?

Феноліо мав слушність. Меґі навчилася водночас і любити слова, і боятися їх.

— Чому «Пісня про Сойку»? — тихо запитала вона. — Тобі вже не можна писати про нього жодної пісні! Це мій батько. Створи якогось нового героя. Ти, безперечно, вигадаєш кого-небудь. Але дозволь Мо знову бути Мо, просто Мо.

Феноліо замислено подивився на неї:

— А ти певна, що цього хоче й твій батько? Чи тобі це байдуже?

— Звісно, ні! — так голосно обурилася Меґі, що прокинувся й Розенкварц. Він розгублено озирнувся — і знову заснув. — Але Мо вочевидь не хоче, що ти обплів його своїми словами, мов павук. Ти змінюєш його!

— Дурниці! Твій батько сам надумав стати Сойкою! Я лише написав кілька пісень, а ти жодної з них не читала вголос! Тож як вони могли щось змінити?

Меґі опустила голову.

— О ні! — пригнічено вигукнув Феноліо. — Невже ти читала?

— Як Мо поїхав до замку. Щоб захистити його, зробити сильнішим, невразливим! Я читаю їх щодня.

— Ти диви! Що ж, тоді сподіваймося, що ці слова не менш ефективні, ніж ті, які я написав для Чорного Принца.

Феноліо поклав руку на плече Меґі, як часто клав тоді, коли вони обоє були Каприкорновими в’язнями — в іншому світі, в іншому сюжеті. Чи це був той самий?

— Меґі, — тихо сказав Феноліо. — Навіть коли ти й далі читатимеш мої пісні кільканадцять разів на день, ми обоє знаємо, що твій батько став Сойкою не через тебе. Якби я обрав його як прототип для Свистуна, невже ти думаєш, що він став би вбивцею? Звичайно, ні! Твій батько такий самий, як Чорний Принц! Він співчуває слабким. Не я записав співчуття йому в серце, воно вже було там! Не через мої слова твій батько поїхав до Омбрійського замку, а задля дітей, що сплять тут навколо. Можливо, ти маєш слушність. Можливо, цей сюжет змінив його, але й він змінює цей сюжет! Він, Меґі, розповідає його далі, своїми вчинками, а не тим, що я пишу. Навіть якщо правильні слова могли б, мабуть, допомогти йому…

— Захисти його, Феноліо! — прошепотіла Меґі. — Туди поїхав Хапало, а він ненавидить Мо!

— Що це знову означає? — приголомшено подивився на неї Феноліо. — Ти хочеш, щоб я написав щось про нього?