Читати книгу - "Чорнильна смерть"

— Життя або смерть? — Фарид тривожно подивився на Меґі.

— Чорний Принц… він… — Елінор спробувала говорити твердим голосом, але той тремтів.

— Більше жодного слова! — наказав Феноліо, навіть не глянувши в її бік. — Розенкварце! Піску!

— Піску? Де я візьму його? — гостро відповів йому Розенкварц.

— Ох, ти справжній нікчема! Навіщо, по-твоєму, я притяг тебе в цю дику пустку? Щоб ти відпочивав і залицявся до зелених скляних жіночок? — Феноліо подув на ще мокре чорнило і невпевнено простяг Меґі щойно списаний аркуш.

— Прорости їх, Меґі! — сказав він. — Треба зібрати кілька останніх цілющих листочків, зігрітих віддихом сплячих кобольдів, поки їх не заморозила зима.

Меґі подивилася на аркуш. Ось вона знову, мелодія, що звучала востаннє, коли вона привела Орфея.

Так, слова знову корилися Феноліо. І зараз вона навчить їх дихати.

Написане і ненаписане

Літературні герої мають власне життя і власну логіку і тому мусять діяти відповідно до них.

Ісаак Башевіс-Зинґер. Порада авторам

Роксана знайшла рослину саме там, де написав Феноліо: коло входу до кобольдової печери, там, де Страшидло розставляв пастки. А Меґі, ведучи Деспіну за руку, знову побачила, як слова, які щойно злетіли з її вуст, стали дійсністю:

«Листки і квіти опиралися холодному вітрові, немов їх посадили феї, тож коли поглянути на них, одразу виникали мрії про літо. Проте запах, який поширювали квіти, був духом тліну і смерті. Саме це й породило їхню назву: мертва головка. Їх клали на могили, щоб заручитися прихильністю білих жінок.

Роксана прогнала метеликів, що сиділи на квітах, викопала дві рослини, а дві лишила, щоб не розгнівати ельфів. Потім заквапилася назад до печери, де коло Чорного Принца вже стояли білі жінки, натерла коріння, зварила його, як сказала Реза, і влила гарячий відвар у Принцове горло. Він був уже кволий, дуже кволий, але таки сталося те, на що вже майже ніхто не смів сподіватися: відвар ослабив отруту, навіяв на нього сон і повернув життєві сили.

А білі жінки зникли, наче Смерть покликала їх кудись-інде».

Прочитати останнє речення було легко, проте минуло кілька тяжких годин, поки воно стало дійсністю.

Отрута піддавалася туго, а білі жінки приходили й відходили. Роксана розклала зілля, яке відганяє їх, — цього вона навчилася від Кропиви, — проте бліді обличчя з’являлися знову і знову, ледве помітні на тлі сірих стін печери, і часом Меґі мала відчуття, ніби вони дивляться не тільки на Принца, а й на неї.

«Хіба ми не знаємо тебе? — немов запитували їхні очі. — Хіба твій голос не захищав чоловіка, що вже двічі був нашим?» Меґі зустрілася з ними очима лише на коротку мить і одразу відчула тугу, про яку розповідав Мо: тугу за місцем, що перебуває по той бік усяких слів. Вона ступила один крок до білих жінок, хотіла відчути їхні холодні руки на своєму серці, що неспокійно билося, дати їм прогнати увесь страх і страждання, проте її цупко тримали інші, теплі та міцні руки.

— Меґі, задля неба святого, не дивися на них! — прошепотіла Елінор. — Вийди зі мною на свіже повітря. Ти така ж бліда, як і ті створіння!

І, не терплячи заперечень, потягла Меґі з собою надвір, де тісним гуртом стояли розбійники і гралися між деревами діти, немов забувши, що відбувається в печері. Трава була біла від інею, біла, мов жінки, що чекали на Чорного Принца, але їхні чари зникли, тільки-но Меґі почула дитячий сміх. До дітей підбігла куниця, і вони з галасом почали кидати в неї ялинові шишки. Життя видавалося набагато могутнішим за смерть, смерть — набагато могутнішою за життя. Як приплив і відплив…

Реза теж стояла коло печери, мерзлякувато б’ючи руками по тілу, дарма що Здоровань накинув їй на плечі плащ із собачого хутра.

— Ти бачила Хапала? — запитала Елінор. — Або Ґекона з його сорокою?

До жінок підійшов Батист. Він видавався страшенно виснаженим. Він уперше відійшов від Принца.

— Вони пішли, — пояснив він. — Хапало, Ґекон і десятеро інших. Пішли до Сойки… тільки-но з’ясувалося, що Принц навряд чи зможе піти за ним!

— Таж Хапало ненавидить Мо! — вигукнула Реза, і то так гучно, що дехто з розбійників озирнувся і навіть діти припинили гру. — З якої речі йому заманулося допомогти йому?

— Боюся, він не має наміру допомагати, — тихенько відповів Батист. — Він розповідав усім, що йде тому, що Сойка нас зрадив і хоче укласти з Віолантою власну угоду. Крім того, заявив, що твій чоловік не розповів нам усієї правди про книжку з чистими сторінками.

— Якої правди? — знесиленим голосом запитала Реза.

— Хапало, — шепотів Батист, — стверджував, що книжка робить не тільки безсмертним, а й безмірно багатим. Для багатьох наших людей багатство куди привабливіше за безсмертя. За таку книжку вони й рідну матір продадуть. Хіба, кажуть вони, і Сойка не має наміру вчинити з нами так само?

— Але ж це брехня! Книжка робить тільки безсмертним, не більше. — Меґі навіть не думала стишувати голос. Нехай чують усі, всі ті, хто, опустивши голову, шепочеться про її батька.

Страшидло обернувся до них з лихим усміхом на вустах:

— Невже? І звідки, відьмочко, ти знаєш про це? Невже твій батько не приховав навіть від тебе, що через цю книжку в Змієголова м’ясо гнитиме на кістках?

— Ну то й що? — запитала Елінор Страшидла, обіймаючи й немов прагнучи захистити Меґі. — Зате вона завжди знає, що може довіряти своєму батькові більше, ніж отруйникові. Бо хто інший отруїв Принца, як не ваш палко шанований Хапало?

Серед розбійників почувся неприязний гомін, а Батист притягнув Елінор до себе.

— Зважай, що кажеш! — прошепотів він їй. — Не всі Хапалові друзі пішли разом з ним. І, якщо хочеш почути мою думку, отрута аж ніяк не пасує Хапалові. Ніж — так, але отрута…

— Та ні. Хто ж тоді отруїв його? — запитала Елінор.

Реза подивилася на сіре небо, наче там можна було знайти відповідь.

— А Ґекон забрав свою сороку? — запитала вона.

— На щастя, — кивнув головою Батист. — Діти боялися її.

— І то слушно. — Реза знову глянула на небо, а потім на Батиста. — Що планує Хапало? — запитала вона. — Скажи мені!

Батист лише втомлено стенув плечима:

— Не знаю. Можливо, спробує вкрасти книжку в Змієголова, перше ніж той доїде до Озерного замку. А можливо, їде просто до замку, щоб забрати книжку собі після того, як Сойка запише в ній три слова.