Читати книгу - "Морфій"

І коли якийсь дєд останнього року служби і лупив вас, першорічників, то лупив вас по-російськи. І ти зараз пам’ятаєш те, правда ж, Костоньку? Зараз, коли Дзідзя наказує тобі, Дзідзя Рохацевич.

Ненавиджу її. А ти пам’ятаєш. Не пам’ятаєш про те свідомо, річ не в тому, що ти маєш про те думати чи те забувати: просто все те, Ґрудзьондз, якого ти не хотів, але якого від тебе всі чекали, власне від тебе, бо Яцек міг бути просто лікарем, а тобі треба було бути кимось більшим, вояком. А якщо вояком, то уланом чи шволежером, пам’ятаєш, пам’ятаєш, як усі пишалися, коли ти пішов на перше звільнення додому в мундирі, а потім під привітаннями ховали розчарування, бо й полк, до всього, почесний, бо дев’ятий полк уланів — то полк із гучною репутацією, але всі сподівалися, що ти дістанеш, чи настараєш, чи Вірлиця настарає тобі розподіл до першого шволежерів, до столиці, шапки круглі, як будинок Сейму, Венява нагорі в «Зем’янській», гонор, жінки, вино та вітчизна.

— Капрал підхорунжий Віллеманн для виконання наказу прибув, пане поручнику! — кричав ти, а пан поручник Жабинський дивився на тебе так, ніби просвічував наскрізь рентгенівським промінням, і Дзідзя дивиться на тебе так само, ніби просвічує тебе рентгенівським промінням.

— То що, Віллеманне, усі пана люблять? — запитував поручник, примружуючи вузькі очі, затиснені між повними щоками і надбрівними дугами.

— Чесно доповідаю, що не всі, скажімо, наречена пана поручника мене геть не любить, бо вона любить виключно пана поручника! — кричиш у відповідь бездоганно, як треба, щоб показати, що ти також перець нівроку, така вже традиція дідівщини, відповідати треба дотепно і швидко, водночас покірно й задерикувато. Отакий ти перець нівроку.

— Тихо, пане Віллеманн, — згасив твій запал поручник. — Я зараз вам нічого робити не буду. Даруйте такий ущипливий початок.

— Так точно, пане поручнику, — вже послужливо відповідаєш.

— Ну то всі пана люблять. Статечний, як Димша, мудрий, як професор, багате сімейство з Варшави, а як же гарно балакає польською. Ото вже навчився розмовляти польською. Стріляє, їздить, шаблею махає, списом орудує. Все. Правда ж, пане Віллеманн?

— Так точно, пане поручнику, — з острахом сказав йому.

— Так точно, так точно. Але мене не так просто обманути, пане Віллеманн. Я своє знаю. Я знаю таких, як ви. У нас таких, як ви, пачками, Віллеманне. Так що майте на увазі, пане Віллеманн, мене не обжидиш.

— Так точно.

Вдивляється в тебе.

— Так точно, пане поручнику, — підказав.

— Так точно, пане поручнику.

— Вон.

Ти вийшов.

Від поручника Жабинського вийшов на дитинець резерву в Ґрудзьондзі.

З квартири не вийшов.

Дзідзя і її довгий ніс.

Дрижать твої долоні.

— Ну, чого хочеш, ну? — запитує.

— Тебе, — відповідаєш.

Дзідзя всміхається так, як мурени всміхаються тілам невільників.

— З’їбися звідси, Константи. Зараз же.

Вульгарне слово в її вустах. Виходжу, з власної квартири виходжу, вигнаний, виходжу, вийшов.

Торкаєшся стіни будинку. Тоненький шар шоколаду, як жирна плівка на поверхні води, лускає миттєво, рука проникає глибше, там тепло, волого, щось пульсує, щось плюскає, вириваєш руку.

Костоньку, тікай, тікай від неї, не повертайся додому, тікай від цього всього, від Білої Вірлиці, від німців і від поляків тікай, від свого батька тікай, а де твій батько, Костоньку? Тікай з Варшави, пролазь ровами, повзи лісами, вийся мочарами, вгризайся під землю і рий підземні коридори, ніби хробак, тікай на південь, аж доки не вгризешся в найглибшу штольню Сілезії, ти, що зі штольні родився, з вугілля і сталі, в штольню повернешся.

Я йду, хитаючись, не знаючи спочинку, йду день, Варшава, вулиця, цигарка, холод.

Не йди! Не йди! Тікай, єдиний мій, тікай, любий мій, тікай, рятуйся, запорпайся в землю і прогризи собі шлях у найглибший забій найглибшої штольні, там навіки зостанешся, там облаштуєш свій скит, живитимешся з того, що принесуть тобі копачі на вимін за твої юродиві мудрощі, а якщо не принесуть, то на них полюватимеш, Константи, тікай, мій єдиний, мій любий, зникни звідти чимдуж!

Іду, не знаючи куди. До автівки.

Непритомно сідаю в автівку. Стромляю ключа, непритомно заводжу. Чекай, а якщо хтось зайде! Замикаю двері зсередини. Ніхто не зайде. Ключик. Я ж його вже повернув непритомно. Бляха. Ні, не треба, двигун іще теплий, стрілочка термометра ще далеко, так що не треба. Ну то заводь. Холера, як він заводиться? Є. Не так, як в опелі. А де тут стартер? Зараз, уже знаю, як у Яцка, Яцко теж мав Мастера, тільки що в нього був седан, і там не окремо педалі, там разом із дроселем. У тих новіших була тільки окрема педаль. Той мастер седан Яцкові купили у Шкварчинського. Так. Той, не цей. За цей не знаю. Непритомно. Тисну. Тепер запалювання. Мотор іде, пустити педаль, зараз удруге як натисну, то запрацює вже дросель, не стартер. Чи ні? Тисну, оберти пішли вгору. Так. Зчеплення. Передача. Їду. Друга передача. Мотор на ходу. Потужно. Третя передача, і їду, в’юся Пулавською, як ніколи, колись вона була проста, ніби стрілою пробита аж до Сколімовської, а зараз звиваюся.

Коли я востаннє був за кермом? У серпні, ще до того, як ті військові курвалі забрали мою олімпію, за три дні до мобілізації її реквізували, в інших ще не реквізували, а мою олімпію реквізували, а Геля сказала: спершу реквізують у жидів та інших чужинців, то робить якийсь бюрократ, і йому просто трапилося прізвище, що він так до першої хвилі реквізиції її реквізував. Немає олімпії. Є шевроле. Два місяці тому я востаннє сидів за кермом автомобіля тисячу років тому, а потім помер і не народився знову.

Уперше кермую машиною. Їду.

Їду. Не знаю куди.

До матері.

До клубу.

До пекла.

Щось вириває мене з автівки і з одягу, одяг у формі мене далі сидить за кермом шевроле піджак жилетка сорочка штани краватка батьків годинник на зап’ясті рукавички стиснуті на кермі, а я голий пливу над вулицею, підвішений на невидимих линвах, і дивлюся на шевроле, як він їде, на людей, як вони йдуть, на фіри, як вони повзуть, на людей, як вони повзуть, щось погане сталося з Варшавою, відчуваю, як холодне повітря обвіває мій живіт, мій хуй, мої стопи, добрий Боже, добрий чорний боже, забери мене звідси в інше королівство смерті, в сонне королівство смерті,