Читати книгу - "Морфій"

остаточно програли її ще яких два тижні тому, і чому, чому програли, так чи інакше вже все закінчилося, вже немає уланів і не буде, німці вас виїбали, потім остаточно роз’їбали вже росіяни, чи то їх роз’їбали, третя особа замість другої, як так будеш казати, Костоньку, ти можеш вийти з цього масового гомосексуального зґвалтування, але чи зможеш?

— Я хочу, щоб ти розумів, Костоньку, що тобі мене не спокусити, — каже Дзідзя. — Ти гарний чоловік, аякже, ти дуже цікавий і навіть трохи мені подобаєшся…

І ти знаєш, ідіоте, чи знаєш, що коли вона так каже, то каже це не так, як казали дівчатка, яких ти зустрічав колись, у світі, якого немає, а може, й ніколи не було, ті, котрих ти зустрічав по кнайпах, танцях, гриль-румах і кав’ярнях столиці, котрі розмову з тобою починали із застереження, що «тільки прошу пана не уявляти собі, що я комусь першому-ліпшому доступна», а ти знав, що це означає дещо цілком протилежне, правда ж, ти знав? Що ті, котрі не доступні комусь першому-ліпшому, не сидять самі на танцях, бавлячись мундштуком, вставляючи його в рот, як репетицію вставляння туди чогось іншого. А по-друге, такі б не сказали про себе, що вони не є «комусь першому-ліпшому доступні», бо ж це само собою зрозуміло. З такою жінкою ти одружився, Костоньку, з гігієнічною Гелею, правда ж?

— Ти мені симпатичний, бо в тебе гарні очі, гарна форма рота, великі міцні долоні, а ще ти маєш якийсь характер. Трохи побитий, понищений, затертий, але маєш, — каже Дзідзя далі, ніби колупаючись пальцем у відкритій рані. — Пане!.. Ще!

Кельнер, ненависть, стук-грюк горілка стіл порожній «Лурс».

— То, може, я б таки могла?.. — замислилась Дзідзя, запитально дивлячись на тебе, ніби вперше в житті тебе бачила. Дивлячись на тебе так, як ти сам часто дивився на жінок. — Ну, пий!

І випиваєте. Пам’ятаєш, як ти дивився на жінок? А зараз відчуваєш, раптово відчуваєш, що це забагато, в такому темпі, з неспання, на порожній шлунок, забагато, і раптово тебе підриває, ти зриваєшся з-за столика, Дзідзя сміється, а ти знаєш, що не добіжиш, тому відвертаєшся від столика і ригаєш, ригаєш, палючий струмінь горілки й кави, відвертаєшся від Дзідзі, ригаєш.

— Ну тоді ні, Константи, тоді ні. Я не можу піти з кимось, хто не вміє випити зранку.

Столики заригані, білі обруси заригані, квіточки, що, незважаючи на війну, стоять у глечиках, заригані. Кельнер стоїть біля столика з міною кислою, мовчазною, покірною та зненависною водночас, ніби ти на нього самого наригав, а він мусить покірно це зносити. Можливо, по суті так воно і є.

— Ну тоді точно ні, любчику, — сміється Дзідзя. — Точно не зможеш мене спокусити, я б не віддалася чоловікові, котрий не вміє пити.

Ото ти виблював свою чоловічність, силу, все, Константи. Спробуй від неї втекти. Не втечеш.

Не втече.

— Ходімо, дурна, — сказав ти, Костоньку, і що з того, що з того, що ти сказав?

Ідете, звісно, так, певно, йдете, але не тому, що ти їй так сказав, ідете, бо вона хоче йти.

І йдете, виходите, спершу Дзідзя, потім ти, виходите на Краківське, а там клеять оголошення, на мурах, клей і клеять, присоромлено, розлючено, але хіба ж вони можуть цього не робити? От і клеять. Зупиняєтеся там разом із Дзідзею.

Оголошення. «Міський транспортний суд при поліції Варшави повідомляє про виконання смертних вироків для семи осіб, на яких заявили про зберігання зброї чи амуніції. Ян Сьокало, колишній староста вонгровецький. Юзеф Садовський — хімік. Станіслав Лясоцький — робітник. Самсон Люксембург. Мар’ян Барановський. Нарцис Гаєвський. Віктор Сікорський. Підпис: президент поліції Кляссен».

Розстрілює їх Schutzpolizei у сеймовому саду, але ви того не знаєте. А перед оголошенням стоїть жінка в хусточці на голові, тримає за руку чотирирічну дівчинку в червоній шапочці, з-під якої вибиваються світленькі пасемця.

Проштовхуєтесь до оголошення, жінка відсмикує хлопчика. А я бачу його через сорок років: як він міряє кроками вулиці іншої Варшави, великий, гарний, довгоносий, упевненим кроком інтелектуала, котрий і в писок може дати. У нього пишні світлі вуса, не боїться нікого, закладає в голови своїм ближнім ідеї та поведінку, закладає, читаючи англійські книжки, пише власні книжки польською, закладає ідеї та поведінку. А ще пізніше, так само великий і вусатий, трохи згорблений, ніби його десь в одному місці підтяли і він похилився (але плечі незмінно рівні), крокує вже значно повільніше, розповідає меншим і молодшим від себе різні байки з життя, настільки майстерно, що їм навіть не треба бути правдою — та вони й зазвичай неправдиві.

Але ви бачите лише червону трикотажну шапку з помпоном, маленьке рученя губиться в материній долоні, а я бачу все, бачу могутній кулак, на який перетвориться те рученя, як на спортивних матах він буде заввиграшки долати інших дужих чоловіків, а потім вони потискатимуть один одному руки.

Я все бачу. Оповідаю лише про декотрих, із приводу чи без приводу, але оповідаю, про інших не оповідаю взагалі.

Тож до авта. Дзідзя сідає на водійське, ти поруч із нею, і їдете, а куди?

— Куди їдемо? — питаєш.

— Зараз — до тебе. Маєш теплу воду?

— Маю.

— Ну то я йду купатися, а ти йдеш вибивати папери на Будапешт.

Жодних сумнівів, жодних вагань, вона просто наказує тобі, та й по всьому.

Наказ. Befehl. Пріказ і так точно, ґаспадін літінант.

— Капрал підхорунжий Віллеманн для виконання наказу прибув, пане поручнику! — ти кричав, а руки по швах, і то саме так, по-російськи, а не на hab acht, бо російські кавалерійські традиції в Ґрудзьондзі таки переважали над австрійськими, бо були багатші, краще узгоджувалися з тим, що вам, полякам, та їм, полякам, здавалося етосом польського кавалериста, бо ж обидва ті кавалерійські етоси, польський і російський, зростали разом саме на ґрунті польського, а не російського відчуття гонору і власного військового шляхетства, ось уже півтора століття перед тобою, Костоньку, польські та російські кавалеристи великих воєн, приурочених до кінця певного світу, були однакові, з одного джерела черпали свою дурість, бравуру і фальшивий образ реальності, на втіху власним командирам, котрі могли давати їм накази всупереч базовим інстинктам самозбереження.

І потім так воно вже й було. Коли російський кавалерґард ішов гулять, то йшов по-польськи. Коли пани офіцери наосліп стріляли під час гри в стукавку, посередині, наче Феміда, офіцер із зав’язаними очима і револьвером у руці, під стінами гості, стукають у стіни, а він стріляє наосліп, стріляє, і