Читати книгу - "Інститут"

він тримав мікрофон. Каліша подумала, що це якийсь бізнесмен, можливо, так і було, певним чином, але це не головне в його візитівці. Насправді він проповідник, бо, коли камера від’їхала назад, позаду нього можна було побачити великий старий хрест, облямований червоним неоном, а коли камера від’їхала вбік, з’явилася арена чи стадіон, наповнений тисячами людей. Вони підвелися, деякі розмахували руками в повітрі, деякі трусили Бібліями.

Спочатку чоловік проводив звичайну проповідь, цитував Біблію, а тоді почав розводитися про те, як країна розлітається на шматки через опі-ООО-їди і роз-ПУ-сту. А ще про політиків, і суддів, і те, що Америка — це осяйне місто на пагорбі, яке безбожники хочуть закаляти брудом. Він уже почав про те, як чаклунство заворожило людей Самарії (як це стосувалося Америки, Каліші було незрозуміло), але тоді з’явилися й замиготіли кольорові цятки. Гудіння гучнішало і тихішало. Каліша навіть відчувала його в носі, вібрацію маленьких волосинок там.

Коли цяточки щезли, вони побачили, як проповідник сідає в літак із жінкою, найпевніше, місіс Проповідницею. Цятки з’явилися знову. Гудіння гучнішало і тихішало. Каліша почула голос Ейвері в голові, щось схоже на «вони бачать».

«Хто бачить?»

Ейвері не відповів, мабуть, тому що захопився фільмом. Ось що роблять вогники Штазі; захоплюють тебе з головою. Проповідник знову провадив, провадив енергійно, сильно, цього разу з вантажного кузова через мегафон. Плакати повідомляли: «Г’ЮСТОН ЛЮБИТЬ ВАС», «БОГ ДАВ НОЄВІ ЗНАК ВЕСЕЛКИ», «ІВАНА 3:16». Тоді цятки. Тоді гудіння. Кілька незайнятих сидінь кінотеатру почали ляскати вгору-вниз самі по собі, ніби незакріплені жалюзі під сильним вітром. Двері залу розчахнулися. Дон Пітон і Дерик Штрик захряснули їх, тиснучи плечима.

Тепер проповідник був у якомусь притулку для безхатьків, у кухарському фартуху він помішував здоровенний чан соусу для спагеті. Його дружина стояла поруч, обоє всміхалися, і цього разу в Каліші в голові зазвучав голос Ніка: «Усміхнися для фото!» Каліша невиразно усвідомлювала, що її волосся стирчить, наче від якогось електричного експерименту.

Цятки. Гудіння.

Тоді проповідник опинився вже на телешоу з якимись іншими людьми. Хтось із них звинуватив проповідника в тому, що він… щось там… великі слова, вчені слова, які Люк точно зрозумів би… а проповідник реготав, наче почув найкращий жарт у світі. Він прекрасно сміявся. Від цього хотілося почати сміятися разом із ним. Це якщо ти раптом не божеволієш.

Цятки. Гудіння.

Щоразу, як поверталися вогники Штазі, вони здавались яскравішими, щоразу проникали глибше Каліші в голову. У її теперішньому стані всі ці ролики, які разом поєднувалися в кіно, захоплювали. У них є важелі. Коли прийде час — напевно, завтра ввечері, а може, післяза­втра, — діти в Задній половині натиснуть ці важелі.

— Ненавиджу це, — промовила Гелен зляканим голосом. — Коли вже закінчиться?

Проповідник стояв перед гарним маєтком, де, здається, відбувалася вечірка. Проповідник в автоколоні. Проповідник на барбекю надворі, а на будівлях за ним майорять червоні, білі й сині барви. Люди їдять корн-доґи і великі шматки піци. Він проповідує про спотворення природного стану речей, постановленого Господом, але тоді його голос обірвався й зазвучав голос лікаря Гендрікса.

— Це Пол Вестін, дітки. Він живе в Дірфілді, Індіана. Пол Вестін. Дірфілд, Індіана. Пол Вестін, Дірфілд, Індіана. Повторюйте зі мною, хлопці й дівчата.

Частково тому, що вони не мали вибору, частково тому, що це принесе милосердний кінець кольорових цяток і то гучнішого, то тихішого гудіння, а здебільшого тому, що їх це реально захопило, десятеро дітей в кімнаті почали скандувати. Каліша приєдналася. Вона не знала про інших, але для неї це була найгірша частина кіновечорів. Вона ненавиділа те, наскільки це приємно. Ненавиділа відчуття важелів, які лише й чекають, щоб їх натиснути. Просто молять про це! Вона почувалася лялькою черевомовця на коліні того довбаного лікаря.

— Пол Вестін, Дірфілд, Індіана! Пол Вестін, Дірфілд, Індіана! ПОЛ ВЕСТІН, ДІРФІЛД, ІНДІАНА!

Тоді на екрані знову з’явився лікар Гендрікс, усміхнений і з незапаленим бенгальським вогнем у руках.

— Отак, правильно. Пол Вестін, Дірфілд, Індіана. Дякую вам, дітки, і гарної вам ночі. Побачимося завтра!

Вогники Штазі з’явилися востаннє, мигочучи, крутячись і вихорячись. Каліша стиснула зуби і чекала, коли ж вони зникнуть, почуваючи себе дрібною космічною капсулою, що несеться крізь бурю з гігантських астероїдів. Гудіння стугоніло як ніколи, та коли цятки зникли, гудіння одразу ж урвалося, ніби підсилювач висмикнули з розетки.

Вони бачать, як був сказав Ейвері. Яку деталь ми пропускаємо? Якщо так, то хто вони такі?

У кінозалі спалахнуло світло. Двері відчинилися, Дон Пітон стояв біля одних, Дерик Штрик — біля інших. Більшість дітей вийшли, але Донна, Лен, Гал і Джиммі залишилися на місцях. Мабуть, просидять там, розвалившись на зручних сидіннях, доки доглядачі не проженуть їх назад по кімнатах, а одне, двоє, троє чи й усі четверо відправляться на «Овочебазу» після завтрашнього шоу. Великого шоу. Де вони зроблять усе, що треба зробити з проповідником.

Їм дозволялося провести ще пів години в кімнаті для відпочинку, перш ніж їх замкнуть у кімнатах на ніч. Каліша вирушила туди. Джордж, Нікі та Ейвері — за нею. Через кілька хвилин причовгала Гелен і всілася на підлогу з незапаленою сигаретою в руці і звислим над обличчям колись яскравим волоссям. Айріс і Кеті прийшли останніми.

— Голова вже краще, — оголосила Кеті.

Так, подумала Каліша, головний біль відступає після фільмів… але ненадовго. Цей період дедалі коротший.

— Ще один веселий вечір у кіно, — пробурмотів Джордж.

— Отже, дітки, що ми вивчили? — запитав Нікі. — Що хтось десь не дуже турбується про преподобного Пола Вестіна з Дірфілда, Індіана.

Каліша провела великим пальцем собі по губах і глянула на стелю. «Жучки, — подумала вона для Нікі. — Будь обережним».

Нік склав палець пістолетом собі до голови і вдав, що стріляється. Інші всміхнулися. Завтра все буде по-іншому, подумала Каліша. Жодних усмішок. Після завтрашнього шоу лікар Гендрікс з’явиться із запаленим бенгальським вогнем, а гудіння переросте в рев білого шуму. Важелі натиснуть. Невідь-скільки протриває період, одночасно благословенний і жахливий, коли головний біль у них зникне зовсім. Замість п’ятнадцяти-двадцяти хвилин після кіно можна буде насолодитися шістьма-вісьмома годинами блаженного полегшення. А тим часом десь там Пол Вестін з Дірфілда, Індіана, зробить щось, що змінить його життя або завершить його. Для дітей у Зад­ній половині життя продовжиться… якщо це можна назвати життям. Головні болі повернуться з новою силою. Дедалі сильніші. Допоки, замість просто відчувати гудіння, вони стануть його частиною. Просто одними з…

Овочів!

Це Ейвері. Ніхто не міг передавати думки з такою чіткою силою. Відчувалося так, наче він живе в неї в голові. «Отак це й працює, Ша! Бо вони…»

— Вони бачать, — прошепотіла Каліша, і ось воно, бінґо, загублена деталь.

Каліша вперлася долонями в чоло, не тому що голов­ний біль повернувся, а тому що це було так очевидно. Вона вхопила Ейвері за дрібне кістляве плече.

«Овочі бачать те, що й ми. Інакше навіщо їм вони?»

Нікі обвив Калішу однією рукою й прошепотів їй у вухо. Від дотику його вуст вона затремтіла.

— Про що ти говориш? Їхній розум згас. Як і наш згасне, зовсім скоро.

Ейвері: «Саме тому