Читати книгу - "Інститут"

лише доісторичні ситкоми штибу «Завороженого» і «Щасливих днів». Там була Кеті Ґівенс. Вона не обернулася в їхній бік, невідривно зорячи на порожній екран. На подив Каліші, до них приєдналася Айріс, яка зараз мала кращий вигляд, ніж багато днів перед тим. Живіший.

Каліша щосили думала, і їй це вдавалося, тому що вона почувалася краще, ніж багато днів перед тим. Те, що вони зробили з головним болем Гелен — здебільшого Ейвері зробив, а вони всі долучилися, — допомогло їй самій. Те саме подіяло на Нікі й Джорджа. Вона це бачила.

«Захопити це місце».

Смілива й спокуслива ідея, але одразу виникали запитання. По-перше, як вони це зроблять, коли на зміні мінімум дванадцятеро доглядачів? А по кіновечорах їх завжди більше. По-друге, чому їм це не спало на думку раніше?

«Я про це думав», — сказав їй Нікі. І чи не звучав його ментальний голос сильніше? Вона подумала, що так, а ще ж до цього якось долучився Ейвері. Бо він зараз сильніший. «Я думав про це ще коли мене сюди вперше привели».

Більше сказати розумом Нікі не міг, тож притиснувся ротом їй до вуха і прошепотів решту:

— Це я завжди боровся, пам’ятаєш?

Це правда. Чорноокий Нікі, побитий Нікі.

— Ми недостатньо сильні, — пробурмотів він. — Навіть тут, навіть після вогників, сил у нас небагато.

Ейвері тим часом дивився на Калішу з відчайдушною надією. Він думав їй у голову, але йому й не доводилось особливо старатися. Усе було в його очах. «Ось усі детальки, Ша. Упевнений, вони всі тут. Допоможи мені зі­брати їх. Допоможи мені збудувати замок, де ми будемо в безпеці, принаймні якийсь час».

Ша згадала стару збляклу наклейку з Гілларі Клінтон на задньому бампері маминого «субару». Там був напис «СИЛЬНІШІ РАЗОМ»[107], і, звісно, саме так усе це працює тут, у Задній половині. Саме тому вони дивляться фільми разом. Саме тому вони в змозі сягнути за тисячі миль, іноді за пів світу, до людей із фільмів. Якщо вони вп’ятьох (можливо, вшістьох, коли зможуть щось вдіяти з голов­ним болем Айріс, як уже попрацювали над Гелен) здужають створити об’єднану ментальну силу, таку собі розумову комбінацію «Вулкан»[108], хіба цього не буде достатньо, щоб влаштувати заколот і захопити Задню половину?

— Чудова ідея, але я так не думаю, — сказав Джордж. Він узяв Калішу за руку й легенько стиснув. — Нам, може, і вдасться трохи покопирсатися їм у головах, може, й сильно налякати їх, але в них шокери, і щойно вони шваркнуть одного-двох із нас, гра закінчиться.

Каліші не хотілося це визнавати, але вона сказала, що він, найпевніше, має рацію.

Ейвері: «Крок за кроком».

— Народ, я не чую, що ви думаєте, — вступила Айріс. — Знаю, що ви щось думаєте, але мені дуже болить голова.

Ейвері: «Подивимося, що ми можемо для неї зробити. Спробуймо разом».

Каліша зиркнула на Ніка, той кивнув. На Джорджа, який стенув плечима й також кивнув.

Ейвері провів їх до Айріс у голову, ніби дослідник, що веде свою групу в печеру. Губка в її голові була дуже велика. Ейвері вона здавалася скривавленою, тож такою постала й перед усіма іншими. Вони обступили її й почали тиснути. Губка трішки піддалася… ще трішки… але тоді зупинилася, опираючись їхнім зусиллям. Джордж відступив першим, після нього Гелен (яка не дуже й могла щось зробити, насправді), а потім і Нік із Калішею. Ейвері залишився останній, устиг завдати болючій губці зухвалого ментального удару, перш ніж відступив.

— Стало краще, Айріс? — запитала Каліша без особ­ливої надії.

— Що стало краще? — озвалася Кеті Ґівенс. Вона підпливла до їхнього гурту.

— Голова, — відповіла Айріс. — Так і є. Трохи легше.

Вона всміхнулася Кеті, й на мить у кімнату повернулася дівчинка, яка колись перемогла в конкурсі правопису міста Абілін.

Кеті повернулася до телевізора.

— Де Річі Каннінгем і Фонз[109]? — запитала вона й почала терти скроні. — Хотілося б, щоб мені полегшало, голова болить як кака.

«Бачите, в чому проблема», — подумав Джордж іншим.

Каліша бачила. Разом вони сильні, так, але цієї сили все одно недостатньо. Так само як Гілларі Клінтон, коли вона спробувала стати президенткою кілька років тому. Бо її суперник і його соратники мали політичний еквівалент шокерів доглядачів.

— Мені от допомогло, — сказала Гелен. — Мій голов­ний біль майже минув. Ніби диво якесь.

— Не хвилюйся, — відказав Нікі. Глибока поразка в його голосі лякала Калішу. — Він повернеться.

У кімнату ввійшла Корінн, доглядачка, що любить давати ляпаси. Одну руку вона тримала на шокері в кобурі, ніби щось відчуваючи. Мабуть, таки відчуває, подумала Каліша, але не знає, що саме.

— Час кіно, — оголосила вона. — Ходіть, дітки, рухайте задницями.

13

Двоє доглядачів, Дон і Дерик (відомі відповідно як Пітон і Штрик), стояли біля відчинених дверей кінозалу з кошиком у руках. Заходячи всередину, діти з сигаретами й сірниками (запальнички в Задній половині заборонені) складали їх у кошики. Вони зможуть забрати їх, коли шоу закінчиться… якщо згадають про це, звісно. Гал, Донна й Лен сіли в задньому ряду, втупившись порожніми очима на порожній екран. Кеті Ґівенс сіла в середньому ряду поруч із Джиммі Каллемом, який апатично колупався в носі.

Каліша, Нік, Джордж, Гелен, Айріс та Ейвері сіли з самого переду.

— Вітаємо на ще одному сповненому веселощів вечорі, — гучно оголосив Нікі, наче ведучий концерту. — Цьогорічний переможець, відзначений «Оскаром» у категорії «Найдебільніший документальний фільм»…

Дерик Штрик влупив його по потилиці.

— Заткнися, уїбан, і насолоджуйся переглядом.

Він відійшов. Світло згасло, і на екрані з’явився лікар Гендрікс. Від самого вигляду незапаленого бенгальського вогню у нього в руці Каліші пересохло в роті.

Там було щось, чого їй бракувало. Якась важлива деталька замку Ейвері. Але вона не загубилася, Каліша її просто не бачила.

«Разом сильніші, але все одно недостатньо. Навіть якщо ті майже овочі Джиммі, Гал і Донна з нами, все одно недостатньо. Але ми можемо посильнішати. Вечорами, коли горить вогник, ми сильні. Коли горить вогник, ми винищувачі, то чого ж я не враховую?»

— Ласкаво просимо, хлопці й дівчата, — гукнув лікар Гендрікс, — і дякую, що допомагаєте нам! Почнімо з кількох жартів, гаразд? І побачимося пізніше.

Він помахав незапаленим вогником і реально підморг­нув їм.

Каліші від цього захотілося блювати.

«Якщо ми можемо дотягнутися аж на інший бік світу, то чому не можемо…»

На мить вона начебто зрозуміла, але тоді Кеті як завила, не від болю чи горя, а від радості.

— Дорожній бігун![110] Найкраще, що може бути! — Вона почала виспівувати напівкриком-фальцетом, який свердлив Каліші мозок. — Дорожній бігун, Дорожній бігун, койот за ТОБОЮ біжить! Дорожній бігун, Дорожній бігун, як зловить — капець тобі ВМИТЬ!

— Заткнися, Кейтс, — сказав Джордж не без доброти в голосі, і поки Дорожній бігун бібікав безлюдним пустельним шосе, а Дикий койот дивився на нього й уявляв вечерю на День подяки, Каліша відчула, як вислизає щось, що їй ледь не вдалося вловити.

Коли мультфільм закінчився і Дикий койот учергове залишився з носом, на екрані з’явився чоловік у костюмі. У руці