Читати книгу - "Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно!, Олена Гриб"

– Відтоді, як ми повернулися зі свята, ніхто чужий не заходив, клянусь. – Судячи з розгубленого виразу обличчя співбесідниці, вона мені повірила. – А що ви знаєте про мого брата? – запитала і сама зрозуміла, що ляпнула дурість – записку мені передали вранці, коли дитина ще не пропала.

– Про брата? – Дівчина здивовано подивилася на мене. – У тебе зник брат?

– Не те щоб зник…

І я видала їй свою історію. Не знаю, навіщо – на допомогу я не сподівалася, у них своїх проблем вистачало. Просто раптом захотілося з кимось поговорити… не з уїдливим не-людем, не зі знаючим усе на світі гартонцем, і точно не з самозакоханим принцом, який теж пропав зовсім недоречно… У мене ніколи не було близьких подруг, але у Влаї їх заміняла сім’я. Мама, бабуся, та й батько міг згодитися. Або Няв. Здається, відтоді пройшла вічність.

Ледь чутно рипнули вхідні двері. Я скосила очі – на порозі стояв перевертень. Не знаю, чому, проте мені дуже не сподобався вираз його обличчя. Зазвичай так дивляться, прийнявши важливе рішення: тверде і непохитне, яке зачіпає інтереси інших. Цікаво, він давно підслуховував?

– Даро, час прощатися. Ходімо, я проведу…

Моя співрозмовниця здивовано стрепенулась, але не заперечила, а м’яко кивнула:

– Удачі тобі, відьмо.

До особняка нічних ми не промовили жодного слова. І на прощання він мені нічого не сказав. А коли червоні плити підвели нас до кованих воріт, я дозволила собі коротку напівпосмішку. Дивна у них сім’я! Дружина командує чоловіком, чоловік – дружиною… і ніяких сварок, тому що кожен впевнений в іншому. Напевно, я заздрила.

– Навіть не вимагатимете мовчання? – Тепер, коли захист був поряд, я відчувала себе у відносній безпеці.

Краще б тримати язика за зубами! Тому що перевертень сказав те, про що я могла б давно здогадатися сама.

– Ти лише людина, відьмо. Миле звірятко, що сподобалося господарю. Ніхто не розв’яже війну через людину, як би добре до тебе не ставилися. Послухай моєї поради, дівчинко, повертайся додому. У цій грі ти – приманка. Можу припустити, записку, через яку ти бігала вночі по Мелосу, написали твої «друзі».

Мій сміх пронісся порожньою вулицею. Що за нісенітниці він говорив? Який сенс Генту виманювати мене в нічне місто? А Лану? Або Родині? Втім, від Арголіна всього можна чекати!

– Так? Але ж кошик вранці дали мені ви!

– Це правда. Там навіть була записка. Інша записка, в якій Дресп, глава торгової гільдії гномів, повідомляв: ваш маленький маг потрапив у Підземний світ і не хоче звідти йти. Також додавалося сапфірове намисто як плата за допомогу в поверненні хлопченяти. Твоє щастя, що сьогодні ми з Занорою наткнулися на тебе першими.

Я стояла, роззявивши рота і вже не розуміючи, що правда, а що – брехня. В голові не вкладалося таке… така зрада! Якщо перевертень не бреше (а навіщо йому брехати?!), то лише мешканці та гості особняка Сім’ї могли ритися в моїй кімнаті. Для чого? Яка їм вигода? Ми ж начебто в одному човні? Точно, начебто… Треба навіки запам’ятати, що у кожного є свій інтерес.

– Даремно ти погодилася надіти кільце вампіра, відьмо. Твоє життя довге, але вразливе, його занадто легко зламати…

Остання фраза мене остаточно добила. Здалося, ще трохи – і я вибухну від обурення. Що за вечір одкровень такий? Що за кільце вампіра? І що за натяки на моє життя?

Поки я повільно закипала, перевертень зник. Його щастя!

Людина? Кумедне звіреня? Та я зубами вигризу з так званих друзів правду! Навіть якщо це буде останнє, що я встигну зробити в своєму вразливому житті!