Читати книгу - "Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно!, Олена Гриб"

***

{Рена}

– Де він?

Коли таке питання супроводжується гучним клацанням зубів біля самого вуха і тихим гарчанням, відповідь доводиться підбирати обережно, а то інтуїція – річ ненадійна, вона й підвести може.

– Вибачте, хто саме? – Я постаралася зробити налякане обличчя.

Чесно кажучи, багато зусиль не витратила.

– А я на кого схожий? – Темна пика викрадача заколихалась у мене перед очима.

Боги, на кого ж він був схожий? На театрального лиходія. На не-людя. На…

– На перевертня. – Цікаво, мені вдасться зобразити нерозумну налякану кралечку? Навряд чи, бо ж він звідкись знає, що я – відьма.

– Правильно. – Праве вухо обпекло гарячим диханням. – То де він?

– Хто?! – не витримала я цих загадок.

Міцні пальці так стиснули шию, що в очах потемніло.

– Моя дитина…

Тепер у ньому не було ні краплі гри. Я ніби на власні очі бачила, як він, не добившись від мене нічого корисного, з легким жалем скрутить мені шию («Бідна лялечка! Не пощастило їй…») і піде шукати відповіді в іншому місці. І плювати йому на те, що мене захищають нічні… адже він хоче знайти дитину. А я… та що я? Що мені сказати? Нічого не бачила, нічого не знаю? Хто повірить? Пригрозити Сім’єю? Перевертень не схожий на божевільного, напевно усвідомлює наслідки… До речі, ще одна причина відкрутити мені голову. Хоча у хорошого некроманта і старий труп заговорить, а нічні не гребують розкопувати могили.

– Згадала? – Сталеві пальці розтулилися, але лише для того, щоб на них з’явилися кігті. Криві, темні, вони напевно обірвали не одне життя.

Я згадала, що відьма. Згадала, що можу себе захистити. Що треба якось викручуватися, а то…

Легкий укол, тепла крапля збігає по шиї, тремтіння охоплює все тіло… і як створити ілюзію?! Ніколи не вважала себе слабачкою, але, здається, на мить все-таки знепритомніла. Не від болю – його я не відчувала, і не від страху – на світ Реха ще ніхто не скаржився (може, тому, що ніхто звідти не повертався?), а від безвиході.

Від того, що закінчити свої дні на задньому дворі третьосортного готелю в місті бездушних аж ніяк не входило в мої плани. Та й саме це безглузде життя мене зацікавило! І взагалі – я була занадто молода, щоб померти, як вівця на бійні. Треба себе опанувати, зосередитися, і якщо не вдається скористатися здібностями, то згадати правила боротьби… Обережно повернутися… найчутливіше місце у чоловіка… у перевертня…

– Карране, це занадто!

Я здригнулася. Викрадач теж. Кігті вп’ялися мені в горло… ні, не кігті – звичайні пальці.

– Досить лякати дівчинку! Ти обіцяв розпитати її, а що я бачу? І перестань м'яти калину, вже все плаття їй забруднив. Вічно ви з Занорою щось придумаєте… Йди в дім, а ми поговоримо!

Перевертень притулив мене до паркану і без заперечень рушив до ґанку, що виднівся у слабкому світлі місяців.

– Дурню, вона ж людина, хоч і відьма, а у них серце слабке! – прошипіла йому вслід моя рятівниця. – Здичавів зовсім у цій Пустці.

Я вчепилася в шорсткі дошки огорожі. Бігти? Куди? І перевертні бігають швидше. І бачать у темряві… І… і… і якби ноги не відмовилися мене слухатись, я б начхала на доводи розуму і рвонула б звідти в будь-якому напрямку. Але сил вистачило лише на те, щоб провести долонею по шиї і упевнитися: «кров» гіркувато-кисла, зірвана з найближчого куща і ретельно зігріта лапою перевертня. Прокляття, театральність відразу ж впадала в очі! Правильно бабуся каже – перше враження найчесніше.

– Ходімо, маленька.

Маленька? У яскравому полум’ї світляків співрозмовниця здавалась молодшою за мене. Домашня, мила і привітна. Добра… А, може, свою роль зіграло нічне освітлення.

Вродлива, але не яскрава, в простому повсякденному одязі, з прикрас – якісь обереги на шиї. І голос – дзвінкий, доброзичливий, таким би казку дітям розповідати, а не командувати злющим перевертнем.

На широкому кухонному столі з’явилися дві чашки з чимось ароматним і гарячим. Я піймала себе на тому, що усміхаюся. Скільки разів уявляла таку картину з точністю до навпаки. Затишна кімната, чай, задушевна бесіда … приблизно за таким сценарієм йшла робота з клієнтом. А тепер на місці «клієнта» – я сама. Воістину доля – та ще жартівниця.

– У нас із чоловіком, – співрозмовниця опустилася на лаву навпроти мене, починаючи розмову, – пропав син. Зовсім малюк… Карран його образив, – вона усміхнулась, – ременем стукнув, а Принцеса Ночі прилетіла на захист. Нява від обіду не видно, то ми подумали, що він побіг до нічних. Ті дітей не люблять… Тим паче, сусіди розповідали, що біля будинку кровососів крутилась дитина перевертнів. Ти зараз гостя в Родині, відьмо, і напевно знаєш, що з ним сталося.

Ось так, коротко і по суті. Однак єдине, що я зрозуміла з усієї цієї історії, було:

– Няв?..

– Усі вовки в дитинстві гарчать, а наш Ррікар нявкав, звідси й кличка.

Я струснула головою, проганяючи непотрібні надії. Хто сказав, що тільки у мого брата може бути таке прізвисько? А дурне серце прискорено билося, чекаючи чудес. Навіщо мене понадили братом?..