Читати книгу - "Привид"

— Так, можливо. У нього клишоногість. А можна ще раз глянути на ваше посвідчення?

Харрі подав йому картку.

— А термін дії…

— Вибачте, таксі чекає, — кинув Харрі, вихопив у кербуда картку і підтюпцем кинувся вниз по сходах. — Дякую за поміч, пане Квернберг!

Я пішов на Гаусманнс-гате; звісно, замки ніхто там так і не відремонтував, тож я піднявся прямо до квартири. Олега там не було. І нікого іншого не було. Десь гуляють та страшенно нервують, бо дурман закінчився. Треба вколотися, треба терміново відремонтуватися. У квартирі жило кілька наркоманів, та вона, власне, і виглядала, як наркоманське кубло. Але в ній нічого не було і бути не могло, це ясно як день. Просто порожні пляшки, використані шприці, просякнуті кров’ю ватні тампони та порожні пакетики з-під дурману. Наче випалена земля, їй-богу. А коли я сидів на матраці й матюкався, то вперше побачив тут пацюка. Коли люди описують пацюків, то вони зазвичай кажуть «гігантський пацюк». Але пацюки — не гігантські. Навпаки, вони досить маленькі. От хвости їхні і справді бувають вельми довгими. Дійсно, коли пацюки відчувають небезпеку і стають на задні лапи, то створюється враження, що вони більші, аніж є насправді. А в іншому пацюки — бідолашні істоти, які зазнають стресів та нервують, як і ми. Треба терміново відремонтуватися.

Я почув, як ударив церковний дзвін. І сказав собі, що невдовзі прийде Ібсен.

Мав прийти. Чорт, мені було так погано. Коли ми ще працювали, я бачив їх; вони стояли й чекали, поки ми прийдемо, а коли ми з’являлися, вони так раділи, що мене це аж розчулювало. Тремтячими руками тримали напоготові банкноти; колишні люди, доведені до стану ницих жебраків. А тепер і я серед них опинився. Мене аж нудило від жагучого бажання якнайскоріше почути на сходах човгання ніг Ібсена, побачити його ідіотську посмішку.

Своїми картами я зіграв дуже невдало, як справжній бовдур. Мені хотілося вколотися, просто вколотися, а натомість я отримав те, що всі вони накинулися на мене, наче зграя вовків. Старий зі своїми козаками. Трульс Бернтсен зі своїм дрилем та осатанілими очима. Королева Ізабела зі своїм секс-головнокомандувачем.

Пацюк побіг уздовж плінтуса. Впавши у відчай, я почав нишпорити під килимами та матрацами. І під одним з матраців знайшов фото й шматок сталевого дроту. Фото виявилося пожмаканим та вицвілим знімком Ірен для паспорта, тому я здогадався, що то мав бути матрац Олега. Але довго не міг збагнути, до чого отой шматок сталевого дроту. Та поволі до мене дійшло. І я відчув, як долоні мої спітніли, а серце пришвидшено забилося. Зрештою, це ж я навчив Олега робити заначку.

36

Звиваючись поміж туристами, Ганс Крістіан Сімонсен піднявся схилом з білого італійського мармуру, який робив Оперний театр схожим на айсберг в кінці фіорду. Опинившись на вершечку даху, він озирнувся і помітив Харрі, який сидів на стіні. Він був сам-один, бо туристи в масі своїй подалися на протилежний бік, щоби помилуватися панорамою фіорду. Але Харрі сидів, вдивляючись в інший бік, у старі й непоказні райони міста.

Ганс Крістіан сів поряд з ним.

— Привіт, ГеКа, — сказав Харрі, не відриваючи очей від брошури, яку читав. — А чи знаєш ти, що оцей мармур називається «каррарський» і що цей Оперний театр обійшовся кожному норвежцю у понад дві тисячі крон?

— Так, знаю.

— А чи знаєш ти що-небудь про «Дона Джованні»?

— Моцарт. Дві дії. Нахабний молодий гульвіса, котрий вважає себе Божим подарунком для жінок та чоловіків, усіх дурить і сварить між собою. Гадає, що він безсмертний, але наприкінці з’являється таємнича статуя, яка убиває його, а потім їх обох поглинає земля.

— Гм. Через два дні тут відбудеться прем’єра нової постановки. Отут у брошурі написано, що у фінальній сцені хор співає: «Отак і помирає лиходій: завжди смерть грішника його життя відображає». Ти гадаєш, що це правда, ГеКа?

— Я не гадаю, я знаю достеменно, що це не так. Як це не сумно, у смерті не більше справедливості, ніж у житті.

— Ага. А чи відомо тобі, що сюди винесло на берег мертвого полісмена?

— Так.

— А чи є щось таке, чого ти не знаєш?

— Є. Я не знаю, хто вбив Густо Ганссена.

— Як хто? Таємнича статуя, — сказав Харрі, відкладаючи убік брошуру. — Ти хочеш знати, хто це зробив?

— А ти не хочеш?

— Це не так важливо. Важливіше довести, хто його не вбивав, що це — не Олег.

— Згоден, — сказав Ганс Крістіан, уважно обдивляючись Харрі. — Але ці твої слова якось не пасують до того, що мені доводилося чути про фанатично правильного і справедливого Харрі Холе.

— Значить, люди врешті-решт змінюються, — слабо посміхнувся Харрі. — Ти перевіряв хід розслідування зі своїм колегою-адвокатом з поліції?

— Вони ще не назвали публічно твоє ім’я, але відповідну інформацію вже розіслали по всіх аеропортах та прикордонних пунктах пропуску. Висновок можна сформулювати таким чином: тепер твій паспорт і ламаного гроша не вартий.

— Що ж, подорож на Мальорку пішла котові під хвіст.

— Ти знаєш, що тебе розшукують, однак зустрічаєшся зі мною на туристичному об’єкті номер один нашої столиці.

— Це — випробувана досвідом логіка дрібної сошки, Гансе Крістіане. У натовпі безпечніше.

— А мені здавалося, що безпечнішою ти вважаєш самотність.

Харрі витягнув пачку цигарок, струснув її і простягнув йому.

— Це тобі Ракель сказала?

Ганс Крістіан кивнув і взяв цигарку.

— Ви вже довго удвох? — спитав Харрі, скорчивши гримасу.

— Та трохи. Що, болить?

— Шия? Так, болить. Мабуть, невеличка інфекція. — Харрі дав підкурити Гансу Крістіану. — Ти ж кохаєш її.

Адвокат зробив затяжку, і Харрі побачив, що Ганс Крістіан навряд чи курив після того, як пішли в минуле його студентські вечірки.

— Так, кохаю.

Харрі кивнув.

— Твоя присутність відчувалася завжди, — сказав Ганс Крістіан, пихнувши цигаркою. — У темній кімнаті, у шафі, під ліжком.

— Прямо монстр якийсь, — мовив Харрі.

— Та десь так, — погодився Ганс Крістіан. — Я намагався вигнати тебе, як виганяють демона, але не зміг.

— Цигарку не рекомендують докурювати до кінця, Гансе Крістіане.

— Дякую за нагадування, — сказав повірений і викинув цигарку геть. — Що тобі потрібно від мене цього разу?

— Крадіжка зі зломом, — відповів Харрі.

Вони виїхали, щойно стемніло.

Ганс Крістіан підібрав Харрі біля ресторанчика «Bar Boca» в районі Грюнерльокка.

— Гарне авто, — зауважив Харрі. — Сімейне авто.

— Колись у мене був собака — лосина лайка, — сказав Ганс Крістіан. — Полювання, мисливська хижка. Ну, ти знаєш.

Харрі кивнув:

— Те, що звуть добрим життям.

— Собаку на