Читати книгу - "Привид"

Знову визирнуло сонце, і люди вийшли погуляти. Вони штовхали дитячі візки, з чиїх ручок звисали сітчасті мішечки з напівфабрикатами шашликів. Радісно вишкірялися на сонце, наче пізнали, що ось воно — щастя.

Я закинув ключі від машини у чийсь садок і пішов до помешкань.

Знайшов потрібне ім’я на дверному дзвінку і натиснув кнопку.

— Це я, — сказав я, коли він, нарешті, відповів.

— Я трохи зайнятий, — відповів мені голос у домофоні.

— А я — наркоман, — сказав я. То мало прозвучати як жарт, але я відчув, що мої слова справили певне враження. Олег дуже сміявся, коли я інколи жартома питав клієнтів, що підходили до нас скупитися: «А ви, бува, не наркомани, ви, часом, не віолін прийшли купляти?»

— Чого тобі треба? — спитав голос.

— Трохи віоліну.

Тепер я сам перетворився на отого типового лоха-наркомана, над яким ми з Олегом колись кепкували.

Пауза.

— Віоліну немає. Скінчився. Немає основи.

— Основи?

— Леворфанолової основи. Ти теж прийшов про формулу дізнатися?

Я знав, що він каже правду, але не могло бути, щоб у нього нічого не лишилося. Десь мала бути якась заначка. Я замислився. Я не міг піти до репетиторської, бо вони мене там неодмінно чекатимуть. Олег. Старий добрий Олег пустить мене до себе.

— Ти маєш у своєму розпорядженні дві години, Ібсене. Якщо за дві години тебе не буде на Гаусманнс-гате з чотирма четвертинками віоліну, я піду прямо до поліції і про все розповім. Мені вже нема чого втрачати. Ти зрозумів? Гаусманнс-гате, 92. Заходиш прямо і йдеш на другий поверх.

Я спробував уявити собі його обличчя. Перелякане, спітніле. Бідолашний старий збоченець.

— Добре, — сказав він.

Отак це робиться. Треба просто змусити їх усвідомити всю серйозність ситуації.

Допиваючи свою каву, Харрі уважно подивився на вулицю.

Час вирушати.

Коли він йшов через Юнгсторгет до пакистанських крамниць на вулиці Торггата, йому зателефонували.

То був Клаус Торкільдсен.

— Добра новина, — сказав він.

— Та невже?

— В означений час телефон Бернтсена зареєстрували на чотирьох базових станціях центру Осло, і це фіксує його перебування в одній і тій самій ділянці, що й Гаусманнс-гате, 92.

— А який розмір має ділянка, про яку йдеться?

— Е-е-е, щось на разок шестикутника діаметром вісімсот метрів.

— Добре, — сказав Харрі, миттю оцінюючи інформацію. — А як стосовно другого індивіда?

— Я нічого не зміг знайти достеменно на його ім’я, але він користується телефоном компанії, зареєстрованим у Радієвому шпиталі.

— І що?

— А те, що, як я й сказав, маємо добру новину. Цей телефон перебував в означеній ділянці в той же самий час.

— Гм. — Харрі увійшов у двері, пройшов повз три зайнятих столики і зупинився перед стійкою, де були виставлені на вибір неприродно рум’яні кебаби. — А ти маєш його адресу?

Клаус Торкільдсен зачитав адресу, і Харрі швидко нашкрябав її на серветці.

— А ти не маєш іще одного номера за цією самою адресою?

— Ти про що?

— Та я тут подумав, що, можливо, у нього є дружина чи партнер.

Харрі почув, як Торкільдсен друкує на клавіатурі. Потім почулася відповідь:

— Ні. Більше нікого за цією адресою немає.

— Дякую.

— Тож ми з тобою домовилися? Мені більше ніколи не доведеться з тобою розмовляти?

— Так. Окрім одної — останньої речі. Я хочу, щоби ти перевірив Мікаеля Бельмана. З ким він розмовляв упродовж останніх місяців і де він був під час убивства.

Почувся гучний сміх.

— Мікаеля Бельмана, керівника Оргкрима? Та ні за які гроші! Я ще можу приховати або відбрехатися, коли перевіряю якогось полісмена низової ланки, а ти просиш мене зробити те, за що мене виженуть негайно. Копняками. — І знову сміх, наче Харрі вдало пожартував. — Сподіваюся, що ти дотримаєшся своєї частини нашої угоди, Харрі.

Телефон замовк.

Коли таксі прибуло за адресою, яку Харрі занотував на серветці, біля будинку його чекав чоловік.

Харрі вийшов з авто і підійшов до нього.

— Ола Квернберг, кербуд.

— Інспектор Холе. Я вам телефонував. — Харрі помітив, як кербуд стиха зиркнув на таксі, яке чекало. — Ми користуємося таксі, коли бракує патрульних машин.

Квернберг пильно придивився до посвідчення особи, яке показав йому Харрі.

— Я не бачив жодної ознаки незаконного вторгнення, — зауважив він.

— Але нам хтось зателефонував, тому давайте перевіримо. Ви ж маєте ключ-дублікат?

Квернберг кивнув і відімкнув парадні двері, а інспектор тим часом продивився імена на дверних дзвінках.

— Свідок стверджував, що бачив, наче хтось заліз на балкон і вломився через вікно на другий поверх.

— А хто телефонував? — спитав кербуд, коли вони піднімалися нагору.

— Це — конфіденційна інформація, пане Квернберг.

— У вас щось на брюках.

— А, то соус від кебаба. Все нема часу до чистки здати. Можете відімкнути оці двері?

— Двері фармацевта?

— Так він фармацевт?

— Працює в Радієвому шпиталі. Може, слід спершу зателефонувати йому на роботу?

— Я би краще перевірив, чи є тут грабіжник, щоби заарештувати його на місці.

Кербуд промимрив вибачення і похапливо відімкнув двері.

Холе увійшов до квартири.

Було видно, що в ній мешкає холостяк. Але акуратний. CD-диски з класичною музикою, розставлені за абеткою на окремій поличці. Наукові журнали з хімії та фармакології, складені високими, але акуратними стосами. На одній з книжкових полиць стояла фотографія дорослих і хлопчика. Харрі упізнав того хлопчика. Він стояв з похмурим виразом обличчя, трохи зігнувшись в один бік. Йому було не більше дванадцяти-тринадцяти років. Кербуд стояв біля парадних дверей, пильно спостерігаючи, тож Харрі, щоби створити видимість, перевірив балконні двері, а потім пройшовся з кімнати до кімнати, на ходу відкриваючи дверцята буфетів та висовуючи шухляди столів. Але нічого підозрілого не знайшов.

Сама відсутність чогось підозрілого вже є підозрілою, казали його колишні колеги.

Але Харрі вже доводилося таке бачити: декотрі люди дійсно не мали таємниць. Таке траплялося, хоча, по правді кажучи, нечасто. Він почув, як кербуд неспокійно переминається з ноги на ногу позаду нього на порозі спальні.

— Жодної ознаки вторгнення чи крадіжки, — сказав Харрі, проходячи повз нього до виходу. — Напевне, фальшива тривога.

— Зрозуміло, — сказав кербуд, замикаючи за ним двері. — А що б ви зробили, якби застукали тут крадія? Відвезли б його на таксі?

— Можливо, довелося б викликати патрульне авто і чекати, допоки воно приїде, — посміхнувся Харрі, беручи черевики, що стояли на підставці біля дверей. — А скажіть, будь ласка, чи вам не здається, що ці два черевики дуже різняться своїми розмірами?

Квернберг