Читати книгу - "Приборкати дракона, Ліра Куміра"

За лічені секунди ми пронеслися вперед, опиняючись на останньому сходовому прольоті, тоді як сутінкова магія піднімалася все вище, поглинаючи кожен сантиметр освітленого простору. Ще трохи, і вона буде тут, і тоді може виявитися занадто пізно.

- Куди далі? - Перший спадкоємець Вовчої зграї застиг біля повороту, дивлячись на мене з надією.

- Не знаю... спробуй відчути її запах, - я сподівався на те, що магія артефакту сама нас покличе в потрібний момент, але, на жаль, дива не сталося, і весь мій запал звівся до аналітичного вибору.

Адже хто, як не вовк, має відчути аромат Аміранди?

- Нічого... - хлопець приголомшено труснув головою, потиснувши при цьому плечима. - Я взагалі нічого не відчуваю, - здавалося, Сіньях виглядав розгублено, і тоді я вирішив узяти всю відповідальність на себе.

Витративши на роздуми ще кілька дорогоцінних секунд, я зробив крок уперед, намагаючись мислити логічно. Адже зазвичай усе найцінніше розташовують у центрі залу або печери, а отже...

- Нам сюди! - Несподівано прямо переді мною виник Орлексіан Анрійський і вказав на непримітний прохід ліворуч. - Ну ж бо! Я точно знаю, що вона там! - Хлопець виглядав упевнено, а в мене зовсім не залишалося часу на оцінку ситуації, оскільки Темрява вже була надто близько, і нас розділяло лише кілька метрів.

- Добре, я тобі довірюся, - щось усередині мене чинило опір такому рішенню, але вибір було зроблено, і ось ми вже біжимо напівтемним вузьким коридором.

А щойно ми наблизилися до єдиних дверей у цьому крилі, як Лекс одразу пригальмував і обдарував мене винуватою посмішкою, яка одразу ж попливла, і тепер переді мною стояла зовсім інша людина.

Або точніше сказати... дракон.

- Ти? - Застиг невпевнено, дивлячись в очі того, кого весь цей час вважав якщо і не другом, то вже точно не ворогом.

Нам нічого було ділити з головою Ради. Чи все ж було?

- Як бачиш, і я зробив свій вибір, - Станіслав Анрійський повністю скинув з себе личину власного сина і відчинив двері, відважуючи мені блазнівський уклін: - Прошу, Ваша Величносте, - чоловік вказав рукою на кам'яну квітку, що застигла перед нами.

Як би там не було, але ми опинилися там, де й бажали. І в цьому Перший Лорд нам усе ж допоміг.

Зробивши крок уперед, я витріщився на точну копію вже знайомого мені артефакту, і тільки після цього помітив ту, що стояла всього за кілька метрів від "Серця Світу".

- Ти якраз вчасно, - напівбогиня посміхнулася, махнувши рукою, і двері за спинами моїх союзників гучно зачинилися, відрізаючи нас від наступаючої Темряви. - Ось тільки щось наша головна героїня чомусь затримується, - я простежив за поглядом жінки, відзначаючи, як найближча до неї стіна пішла брижами, і перед нами постала картинка до болю знайомої мені печери.

- Що тут відбувається? - Перший Лорд уважно втупився в точну копію Кам'яної Квітки, пелюстки якої почали наливатися вогняним світлом.

- А те, що твоя Повелителька задумала знищити наш світ, - хмикнув, бачачи розгубленість на обличчі Станіслава. Невже він не здогадувався? - Чи ти думав, що Іріала піднесе тобі Драконячі Острови на блюдечку? Анрійський, невже ти настільки наївний? Думаєш, Верховним є діло до того, хто керує одним із ввірених їм дистриктів? - Здається, все ж таки якесь усвідомлення прийшло в голову чоловіка. 

Шкода, що занадто пізно.

- Амірандо, він же бреше? Навіщо тобі руйнувати цілий світ? - Дурень...

- А для чого мені його залишати? Що дав мені ваші кляті землі, населені набридлими істотами? - Темна розлютилася, і я помітив, як у кутах залу почала проявлятися сутінкова магія. Схоже, цього разу збожеволіла напівбогиня справді перейшла всі межі, скориставшись виворотом магії.

Але, чому Крухт її не зупиняв? Чому Верховний дозволив відступникам зайти так далеко? Чи, може, це не в Його силах?

- "Я віддав вам найдорожче з того, що в мене було - свою доньку, яку ви вбили...", - пролунав у мене в голові знайомий голос, і тоді я усвідомив увесь біль божества.

Подарувавши нашому світу найцінніше, він лише відтермінував неминуче. Цей Всесвіт хворий, і він потребував тотального чищення. Колись я читав про те, що боги знищували цілі галактики, щоб врятувати саме Життя. І цього разу, ситуація могла бути справді критичною.

- Зачекай... - звернувся до принишклої співрозмовниці, яка все ще не спускала свого погляду з артефакту, який повільно пробуджувався. - Ти знищиш усе, якщо зруйнуєш "Серце Світу". Пантеон теж впаде! - Спробував достукатися до Іріали, але та лише посміхнулася на мої слова, зароджуючи в мені страшну здогадку.

Вона ЗНАЛА! Ба більше, Верховна ЖАДАЛА знищити остогидлий світ.

- Про що він говорить? - На мене витріщилися здивовані союзники Аміранди, явно тільки зараз усвідомивши неминуче. - Ірі, що ти надумала? - Амаріус зробив крок уперед, і відразу ж впав на підлогу, безуспішно намагаючись вирватися із захоплення сутінкових щупалець.

І в цей момент я усвідомив: зараз, або ніколи!

Сподіваючись на те, що Сіньях і Клівр зрозуміють мій задум, я кинувся вперед, спробувавши за лічені секунди подолати відстань, що розділяла мене з Темною.