Читати книгу - "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз"

Довбуш непомітно вийшов з лісової гущавини і зненацька опинився в гурті танцюристів.

Вигукам радості не було кінця. Стріляли безугавно з пістолетів, вітаючи Довбуша. Хлопці та дівчата стрибали через ватру, переверталися через голову, танцювали навприсядки довкола нього. І весь час опришки смалили з пістолетів, аж відповідали гуканням полонини Лішньової, ближні Ґорґани і далекі космацькі гори.

Розклали таку ватру, що сягала висоти добрячого дерева. То був умовний знак, що Довбуш повертається. За якийсь час на найближчих полонинах запалали подібні великі ватри. Вони подавали знак дальшим, ще дальшим горам, одні другим і далі наступним, що Довбуш повертається. Отак тієї ночі вогняні знаки перелетіли через цілу Верховину, аж на волоський бік, аж на угорський бік. Радісніше, щиріше від найдорожчої любки простягала до нього руки Верховина.

Але ця вість відбилася від космацького Ґреготу ворожою луною. Розбита радість повернулася багатократним несамовитим відлунням.

Вість така: що ще перед відходом у степи вирвала йому золоті волосини велетів любка, зрадлива Ксеня. Що у змові з чоловіком приготувала кулю із золота, розплавленого з ярою пшеницею та медом, посвячену у двадцяти чотирьох церквах і на двадцяти чотирьох нічних обходах із нявками зачаровану. Що чекає на нього засідка та смерть від зради у хаті Дзвінки.

У це неважко повірити, бо Ксеня то кревна Ґелетів із Бережниці – такого роду, що перехитрив і переміг усіх опришків. І вони самі похваляються, що кожного заманили в пастку і прикінчили.

Побратими благали Довбуша, щоб не йшов до Космача, де на нього чигають зрада й пекельні чари. Самі підуть, рознесуть хату топорами, на мак порубають зрадливу суку. Але пан Довбуш заборонив таке чинити. Сам помчав до Космача. А за ним, пробираючись лісовими слідами, поспішали побратими-опришки.

Доля

«То не полум’я живичне гуде в Космачі на скелі.

І не джерела ропи у лоні скал нуртують.

То не пульс землі б’ється і не краплями чорної крові сочиться зі скелі.

То вогонь спутаний клекоче в юнацьких грудях, озером вирує.

То кохання рве серце, лоно і ядра шматує поривом.

Невідомо, звідки береться, невідомо, куди зникає і пропадає, де ховається, звідки знову вертається – кохання.

То Довбуш ломиться в дубові ворота ґражди, до тисових дверей хати, до сталевих замків. Рубає громовим топором кедрові стіни».

Так це все оспіване у незліченних піснях.

«Пускай, мила, ще час, відкрий, душко», – горлає Довбуш.

– Може, спиш ти, серце моє, чи таки не чуєш?

Але з хати долинає лагідний і спокійний голос.

Пісня за піснею повторює цю відповідь:

Ой, не сплю я, не ночую,

Вечереньку я готую.

Та вечеря дуже пильна,

Всьому світу буде дивна.

І якось загадково пісня додає:

То не з мої, душко, волі…

А коли Довбуш, попри все, увірвався до хати, куля, що її випустив зі стриха Дзвінка, куля посвячена і зачарована, пробила Довбушеві груди.

І пронизливий писк ласиці, як ніби сміх, чується із глибини хати.

Питають його хлопці, скам’янілі від болю й жаху: чи порубати суку, чи застрілити відьму?

– Облиште, браття, не рубайте, не стріляйте, досить, що мої груди пробиті.

Підіть її запитати,

Чи мня буде ще кохати!

Упав Довбуш і каже занести його під бука, аби там розлучитися з приятелями.

І тут вплітається ще одна – єдина строфа з пісні, яка загубилася. Коли Ксеня бачить, що Довбуш упав, то викрикує:

Серце ми си звеселило,

Серце ми си взвило,

Як я мого Олексочка

На колінках вздріла.

Відплата за неволю кохання, вдячність долі за зірвані пута. Свобода – кінець.

Але Довбуш сам ще не може повірити, що помирає.

Питає, «чи то гори так си підвищили, чи то ноги так си обтяжили».

Очі йому вже застилає туман. Стоять над ним у розпачі леґіні та, плачучи, питають:

Як нам, батьку, вже гуляти?

Як нам замків добувати?

На це відповідає пан Довбуш. Дотепер уся Верховина повторює ту відповідь:

Лишіть, хлопці, розбивати,

Людську кровцю проливати:

Людська кровця не водиця —

Проливати не годиться.

Такою була остання воля, останній наказ Довбуша, ватажка чорногірських опришків.

Позбігалися до нього різні люди, княжий управитель, ґазди, сусіди Дзвінки та перехожі. Питали його:

«Чи хочеш прийняти святі таїни?»

«Чи бажаєш сповіді та причастя?»

«Вже-м і висповідався, вже і посвятився, коли ступав на цю дорогу – дорогу лісового чоловіка», – поважно відповідав Довбуш. Так свідчать судові акти.

«Де твої скарби? – питали його інші. – Скажи, бо згинуть, пропадуть у скелях!»

Гаснучим голосом, слово за словом повільно відповідав Довбуш:

«У Чорногорі – в полонинах – Бог знає – земля знає – я знаю… Відкриємо, коли прийде час…»

Пошепки він попросив Іванка подбати про мазурських Сукових діточок. І, усміхаючись, наказав відвести Громову Хмарку до Ілька. Мабуть, думав: хай пани про коня подбають. Тільки це й зуміють.

Закрив очі Довбуш.

Іще марилося йому, що високо на скелі стоїть старий улюблений цапок з Кедроватої. Дивиться з цікавістю, крутить по-козлячому головою, приглядається уважно й допитливо. Впізнав Довбуша, прихильно й ніжно витягає мордочку.

– Мудрий ти, цапику мій найдорожчий, неборако! Ой, мудрий! – марив Довбуш. – І рогами не бив мене, коли я тебе дражнив. І не надто довіряв мені, хоч і побратимові. Завжди все робив розумно, знав, як треба.

А потім у тумані виплив дідок-віщун, любий старець. Солодко всміхається, радісно хихоче, киває головою на обидва боки.

Блакитні очі дедалі ближче, ближче. А потім ті очі розкрилися широко-широко, як неозора блакить без кінця-краю.

І не стало Довбуша.

Знову вогненним знаком розходилися вісті горами. І сумну жалобу заводили трембіти.

Чи чути вітру співи та плачі? Чи то зозулі закували, чи дрібні пташки в лісі заквилили? Чи заплакали Сукові дітки мазурські? Це всі бідарські діти плачуть – за Довбушем.

Вирок

Старі пожовклі судові акти, «Чорні Книги» та пізніші хроніки не раз ясно дають зрозуміти, як мучилися над ними ті, хто їх складав, адже й через роки свідки чи спільники Довбуша, котрих допитували під тортурами, – добровільно чи «корпорально» говорять про великодушність Довбуша. Звідки таке стосовно розбійника? А пісня та перекази сміливо славлять розбійника не звитяжного, не володаря, а подоланого, не за вчинки, а лиш за наміри. Навіть не наперекір мачушиній долі, а наче б із вдячності за надію, за молодість. Понад усе за свободу і заради мрій про свободу, давню та прийдешню. Його не тільки славлять,