Читати книгу - "Ліки від страху"

Ми ще довго розмовляли з Хлєбниковим, потім він поїхав додому, і зразу ж погасло світло майже в усіх вікнах лікувального корпусу, й охопило мене відчуття величезної самотності в цьому безлюдному лікарняному дворі з убогим сквериком, утиканому хирлявими приземкуватими безлистими деревцями. Нікого, нікогісінько тут не було. З-за будинків падав димний відсвіт заграви над вокзалами, яка ніколи не гасла, десь м'яко, вкрадливим баском ревнув електровоз, з вулиці долітало деренчання коліс на розбитій бруківці. А тут було тихо.

Метушливий жовтневий вітер розігнав сірі рядна низьких хмар, і в холодному голубому небі здригалися зорі, прозорі, великі, наче град, який не випав. Пахло смородиновим листям, дощем, йодоформом, свіжими дошками і хлоркою — химерний запах осіннього лікарняного двору.

Я йшов миршавою алейкою, прямуючи до лижинської лабораторії, і безтямно повторював про себе: «Клянусь відвести від довіреного мені хворого всіляке зло і шкоду», — мені подобалося їх звучання, гіпнотизувала співучість цих слів, урочистих і прекрасних, як вірші.

Обігнув збоку цегляну комірчину, в якій містилася лабораторія, і завмер на місці, ніби бабою, якою забивають палі, увігнали мене на аршин у землю.

У вікнах лабораторії горіло світло.

Я припав до віконної рами, намагаючись роздивитись, що відбувається всередині, проте крізь матові шибки побачив лише велику чоловічу постать, яка неспішно перетнула поле зору.

Отже, роздуми, які я приписав Панафідіну, зайняли у нього набагато менше часу, ніж я припускав?

І Хлєбников теж переоцінив його підвищене відчуття небезпеки?

Чи просто недооцінив — як, зрештою, і я сам — розум Панафідіна? Ну справді, навіщо йому було чекати ночі, пробиратися сюди потихеньку, мов злодійчуку, ризикуючи нарватися на засідку, коли він може все зробити звечора?

Я обережно посмикав двері — замкнуто. Стараючись не скрипіти, вставив ключ у шпарину, і тихенько повернув, і сам був здивований безглуздості всіх моїх пересторог: кому вони зараз потрібні, коли він сам замкнув за собою двері?

Штовхнув двері й увійшов до лабораторії, замружився на мить від яскравого світла після темряви.

За письмовим столом у кутку кімнати сидів Ілля Петрович Благолєпов.

У його руці диміла запалена сигарета, дивився він на мене примружившись, і світилось у вузеньких пришторених брижуватими повіками очах запитання: а тобі що тут потрібно?

Я пройшов через усю лабораторію до столу, і по низькій склепінчастій стелі стрибала наввипередки зі мною довга цибата тінь, ніби хотіла заскочити поперед мене й сама запитати — скандально, з викликом, на крику: ви чому висиджуєте вночі в чужих лабораторіях?

Але я сів спокійно на стілець, і тінь упала зі стелі, стиснулася в безформну, вугласту грудку у мене за спиною, завмерла, безшумно простягнувшись на підлозі. Вона знала, що головна зброя людини в засідці — раптовість, і обернута ця зброя була зараз проти мене, тому що я міг чекати тут кого завгодно, крім старого професора із скляним серцем, який відгородився від усіх пристрастей світу на своєму крихітному останньому острівці спокою і тиші.

Видно, вираз розгубленості на моєму обличчі був сильніший переляку, якого Благолєпов зазнав при моїй появі; в усякому разі, він вдав, ніби нічого особливого не відбувається, ніби ми не зустрілися пізно ввечері в чужій лабораторії, до якої має неабиякий інтерес його зять, а заскочив я до нього ввечері на квартиру — не вельми, звичайно, дорогий гість, але й пристойності дотримуватись необхідно, тому він нагнув свою величезну лису гулясту голову й сказав неголосно:

— Вечір добрий…

— Швидше доброї ночі, — сказав я і, не затримуючись на церемоніях, зразу спитав: — Минулого разу ви мені пропонували не вірити очам своїм: ошукані, мовляв, вони і зрадники. Не знаю, як бути зараз: може, це я не вас бачу вночі в лабораторії Лижина? Може, ваше прізвище Панафідін?

— Бог милував, — усміхнувся старий. — Зроду було моє прізвище Благолєпов.

— Ну чудово, значить, не обманюють мене мої очі. Та думаю, що у вашому віці і з вашим серцем ризиковано пускатись у такі пригоди…

— Добрий вчинок здійснити ніколи не пізно, — сказав Благолєпов, затягнувся сигаретою, і на його обличчі не було ні переляку, ні сорому, ні хвилювань, а читалося тільки спрагла втіха запеклого курця, який дорвався нарешті, після тривалого посту, до тютюну, і тепер, мовляв, йому до всього байдуже.

І вже не знаю, чи від утіхи, яку йому давало куриво, чи від незручності ситуації, від старості чи ще від чогось, але обличчя в нього було дивовижне — ніби сліпе, його очі дивилися крізь мене навиліт — у стіну й назад — у себе, мені здавалося, що він нічого тут не помічає й дивиться тільки всередину себе, вишукуючи там якісь незнані мені глибини, і в безодні цій ворушаться поховані багато років тому пристрасті, бажання, проблеми. І взагалі у нього був такий вигляд, ніби він спеціально вибрався сьогодні ввечері приїхати із своєї Опалихи зі своїм хворим серцем і різнорозмірними кроками лише для того, щоб покурити тут у тиші й самотності, постукуючи ритмічно великим і вказівним пальцями по неструганих дошках стільниці, і задумливо подивитися в глибину себе.

І, дивлячись на його нерухомі, справжні старечі очі, які розглядали всередині себе щось, засипане курганами часу, — події, людей і їхні стосунки, я пригадав слова Халецького, що мудрі ходять по світу навпомацки.

Я спитав його:

— Чи не зводите ви, Ілля Петрович, пояснити мені, чим зумовлена ваша присутність тут?

Якийсь час він іще зосереджено постукував пальцями по столу, курив і дивився сліпо вперед, потім, ніби дійшов до нього мій голос, віддалений світами й десятиліттями, він отямився, кивнув головою:

— Так-так, ви ніяк не могли припустити, що зустрінете тут мене. Та коли вдуматись, то нічого тут нема особливого…

Мене це обурило:

— Як це — нічого немає особливого? Лижин хворий, а ви приходите сюди з ключами, які вам дав зять.