Читати книгу - "Темна матерія"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Портьє просто так не назвав би номер моєї кімнати.
Я б удав, що мені відомо, що я тут зупинився.
Я б подзвонив у готель і попросив би з’єднати мене з номером Джесса МакКре.
Почувши мій голос на тому кінці дроту, я б зрозумів, що я тут, і відразу почепив би слухавку.
Потім, секунд через тридцять я б знову подзвонив портьє: «Вибачте, що я знову вас турбую, але я телефонував секунду тому і мене випадково роз’єднали. Чи не могли б ви мене з’єднати з... О чорт, який же то був номер кімнати?»
І якби мені пощастило, і портьє виявився б роззявкуватим ідіотом, то саме тут він би й вибовкнув номер моєї кімнати, перш ніж знову мене з’єднати.
Отже, перший дзвінок — щоб переконатися, що відповідаю саме я.
І другий дзвінок — коли той, хто дзвонив, почепив слухавку зразу після того, як довідався номер моєї кімнати.
Я встаю з ліжка.
Думка абсурдна, але я не можу її ігнорувати.
Невже я зараз іду сюди, щоб убити мене?
Я всуваю руки в рукави мого вовняного бушлата й прямую до дверей.
У мене голова йде обертом від страху, що я збожеволів, навіть якщо я й перехитрив сам себе. Може, я намагаюся знайти якесь надзвичайне пояснення для прозаїчної події — телефон двічі подзвонив у моєму номері.
Можливо.
Але після того чату мене вже нічим не здивуєш.
А раптом усе так і є, а я не хочу дослухатися до своєї інтуїції?
Тікати.
Негайно.
Я обережно відчиняю двері.
Виходжу в коридор.
Тут порожньо.
Тихо, тільки ледве чутне гудіння флуоресцентних ламп угорі.
Сходами чи ліфтом?
У дальньому кінці коридору дзенькає ліфт.
Я чую, як двері ліфта починають розсуватися, а потім із кабіни ліфта виходить чоловік у мокрій куртці.
Якусь мить я не можу ворухнутися.
Не можу відірвати очей.
Це я іду до мене.
Наші очі зустрічаються.
Він не усміхається.
На його обличчі немає емоцій, лише холодна зосередженість.
Він піднімає пістолет, а я раптово кидаюсь бігти в протилежний бік, мчу коридором до дверей аж у самому кінці, й молюся, щоб вони були не замкнені.
Я стрімголов влітаю під світний знак «ВИХІД», озираюсь, вискакуючи на сходи.
Мій двійник біжить за мною.
Униз сходами. Моя рука ковзає по перилах, допомагаючи втримати рівновагу. В голові гупає лиш одна думка: Не впади, не впади, не впади.
Добігаючи до площадки третього поверху, я чую, як угорі з бахканням відчиняються двері й відлуння його кроків заповнює весь прогін.
Біжу далі.
Ось уже другий поверх.
Тепер перший, де одні двері з віконцем посередині ведуть у вестибюль, а другі, без віконця, — ще кудись.
Я вибираю ще кудись і кидаюсь туди...
У стіну промерзлого, забитого снігом повітря.
Спотикаючись, збігаю кількома сходинками й потрапляю у кількасантиметрову ковдру свіжого снігу, ковзаючись на підмерзлому тротуарі.
Не встигаю відновити рівновагу, як із тіні між двома контейнерами для сміття вискакує якась постать.
На ньому такий само бушлат, як у мене.
Його волосся припорошене снігом.
Це я.
Лезо в його руці зблискує, відбиваючи світло вуличного ліхтаря, він підходить і наставляє ножа мені в живіт — ножа, який входить у стандартний рятувальний комплект рюкзака «Лабораторій швидкості».
Я насилу встигаю відхилитися, хапаю його за руку й щосили штовхаю на сходи, що ведуть у готель.
Він гепається на сходи саме тоді, як над нами розчахаються двері. Перед тим, як я даю дьору, мені в пам’ять врізається неймовірна картина: одна моя версія вискакує на ґанок із пістолетом, а ще одна — намагається підвестися зі сходів і гарячково обмацує навколо себе у пошуках ножа, який зник у снігу.
Цікаво, вони спільники?
Об’єдналися, щоб убивати кожного зустрічного Джейсона?
Я мчу між будинками, сніг заліпляє мені обличчя, легені горять.
Звертаю на тротуар наступної вулиці, оглядаюсь і бачу, як по провулку до мене наближаються дві тіні.
Я пробиваюся крізь заметіль.
Ані душі.
Вулиці порожні.
Десь неподалік чується вибух шуму — оплески, схвальні вигуки.
Біжу туди, проштовхуюсь через обідрані
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Темна матерія», після закриття браузера.