Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"

який можна кваліфікувати як надзвичайний екстаз. Я гадаю, що в такім стані фанатики йшли на священну війну»[908]. Мова йде про психотичне народження українського вбивці. Загалом новела «Я (Романтика)» Хвильового дає обширний матеріал для психогенезису можливого національного фашизму на основі несвідомої романтики. Адже у маніакальній ситуації, виписаній в новелі Хвильового, одержимий пошуками нової істини інфантильний національний суб’єкт, втрачаючи батьківський принцип реальності, переживає психотичне задоволення від садизму, самого вбивства. У такому стані і відбувається матеревбивство, що символічно попереджає про пришестя імперського фашизму на основі національної романтики: «…Тоді я у млості, охоплений пожаром якоїсь неможливої радості, закинув руку на шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів маузера й нажав спуск на скроню.

Як зрізаний колос, похилилася вона на мене.

Я положив її на землю й дико озирнувся»[909].

У маніакальній ситуації синівське Я подолало материнський об’єкт, це відкрило йому шлях до злочинства. Суб’єкт новели образно демонструє своє садистське звільнення від перешкоди, через яку він переживав неймовірні страждання. Звільняючись від табу, український син з лібідозною патологічною спрагою накидається на об’єкт-замінник — «загірну комуну». Адже у час меланхолійної діяльності накопичується лібідозна енергія, тому манія означає також завершення меланхолійної стадії і звільнення лібідозної енергії. Психосемантика цього звільнення виявляє регресію лібідо до самолюбування, самозадоволення. У психосемантиці новели «Я (Романтика)» відбувається зміна меланхолійних (депресивних) станів маніакальними або встановлення циклічної форми українського божевілля. Адже тріумф маніакального настрою не може тривати нескінченно: після кожного вбивства національний суб’єкт бачить перед собою Дегенерата. З’являється він і тоді, коли матеревбивець пожадливо припадає до голови вбитої матері. Це означає, що на стадії нового нападу меланхолії перед сином-суб’єктом закономірно постане питання, чи не бажає він часом розділити долю загиблого материнського об’єкта. У стані меланхолії «розігрується нескінченна кількість малих битв через об’єкт, це боротьба між ненавистю і любов’ю: в одних випадках, щоби відняти лібідо в об’єкта, в інших — щоби відбити натиск на позиції лібідо»[910]. Таку боротьбу Фройд відносить винятково до системи несвідомого[911]. Ця боротьба характеризує і стан національного Его на реальній психотичній (постмодерністській) стадії у психоісторії української літератури.

Самогубство і символічне матеревбивство взаємопов’язані у психобіографії Хвильового. Меланхолік, яким усвідомився у своїй психології М. Хвильовий, наважується на самогубство як значущий для психоісторії української літератури вчинок. До цього самогубчого акту його підштовхувала конституційна двоїстість, яка сформувалася у меланхолії, опустошуючи лібідозну спроможність Я. «Тільки садизм, — висновує Фройд, — дає відповідь на таємницю схильності до самогубства, яка робить меланхолію надзвичайно цікавою для аналізу і надзвичайно небезпечною для її носія»[912].

Загальною метою суїциду, за спостереженнями Е. Шнейдермана, є віднайдення рішення («Самогубство не є випадковою дією. Воно ніколи не здійснюється безцільно. Воно є виходом з утвореного становища, способом розв’язки життєвої проблеми, дилеми, обов’язку, скрутного стану, кризи або нестерпної ситуації»[913]). Загальним його станом є нестерпний психічний біль, загальною емоцією — безпомічність і безнадійність, загальним внутрішнім ставленням — амбівалентність (коли одночасно і люблять, і ненавидять один і той самий об’єкт). Якщо амбівалентність продуктивна для російського садомазохіста, то вона органічно чужа для українського психотипу морального мазохіста. Тому самогубство Хвильового — це важлива комунікативна дія, болісне повідомлення про реалістичну ситуацію 20—30-х років, коли сплуталася національна свідомість: одержима романтичним кастраційним комплексом, вона несвідомо прийняла міфологію безбожної соціальної релігії, сформовану російсько-імперським Над-Я.

Самогубство з погляду онтогенезу означає також, що насильство спрямоване проти інтроектованого об’єкта, тобто Его прагне вбити свої погані внутрішні об’єкти і зберегти свої улюблені об’єкти (зовнішні та внутрішні). У такий спосіб здійснюється збереження національного Его. При скоєнні самогубства, як зауважувала М. Кляйн, суб’єкт прагне позбавити «хороший» об’єкт від себе як своєї «поганої» частини: основою самогубчого кроку є «усвідомлена реакція на свої власні садистські атаки на материнську сутність»[914]. Порушення культурної домовленості зі смертю через ненависть до державотворчого національного батьківства і символічне матеревбивство, пережите у психології модерного українського покоління, робить самогубство М. Хвильового своєрідним актом спокути перед батьками, перед Україною, перед Богом.

Отже, з активізацією модерних імперських спроб розщеплення через відокремлення українського синівського лібідо від материнського об’єкта, надзвичайно активізується національне несвідоме, що прагне до усвідомлення ситуації. За таких умов перед модернізованою імперією постало завдання тотально зліквідувати українське державницьке мислення, передусім його свідомих носіїв, поетів-пророків, поетів-кобзарів, що викристалізується як настанова для нового пролетарського (плебейського) суспільства. Невипадково саме в час більшовизму остаточно було зліквідовано кобзарство. М. Семенко, спалюючи «Кобзар» Шевченка, навіть не усвідомлював, на що він посягав у трансцендентному світі. Адже постреволюційна імперська політика мала на меті замість національно свідомого письменника-пророка (на основі свідомого натхнення) формування нового типу українського комунівського письменника — за моделлю несвідомого себе блазня. Саме за такою моделлю мали творити українські радянські письменники, сліпо погоджуючись на основі несвідомого романтизму на об’єкт-замінник, відповідно на знецінення ідеї власної Держави. Майстрів мали витіснити посередності, рекрутовані несвідомо опустошувати материнський об’єкт, його самоцінність. Якщо про своє покоління М. Хвильовий говорив як про синівське покоління романтиків-недоучок, то нові українські письменники-блазні мали стати багатократно помноженими й розмноженими недоучками.

М. Хвильовий, закодувавши у своїй творчості український характер на психотичній стадії, встиг у своїх памфлетах зорієнтувати його на психологічну Європу. Заклики «геть від Москви» та «орієнтація на психологічну Європу» виявили у ньому справжнього національного письменника-пророка, який на власному досвіді психологічного формування збагнув загрозу несвідомої романтики і нагальну потребу аналітичного, реалістичного, батьківського світогляду. Психотична стадія своєю видющістю провідників актуалізувала модерну потребу психологічного аналізу як самозбереження: Україна мала стати психологічно свідомою у своєму минулому і теперішньому, у своїх національних комплексах, органічному світобаченні, щоб у майбутньому не ставати об’єктом подібних небезпечних психологічних експериментів. Основна настанова нашого модернізму на «дійсну» Європу цілком правильна[915], — писав М. Хвильовий у памфлеті «Україна чи Малоросія?» (1926), звертаючи увагу, що найбільше дістається українським письменникам за «психологічну Європу». «Саме на психологічній Європі, — свідчив він, — і дають нам чергову генеральну баталію»[916]. Ця баталія закінчиться фізичною розправою над прозріваючим синівським поколінням. Імперія збагнула, що психологічний аналіз є небезпечним для неї, оскільки допомагає національному суб’єкту самоусвідомлюватися.

Отже, творчість Хвильового, ідеолога літературного покоління 20-х років XX ст., є яскравим свідченням психотичної стадії в історії української літератури, коли у психології молодого національного лідера катастрофічно проявилася відсутність батьківських рис, яка вела до комплексу меланхолії на основі інтроекції чужорідного батьківства. Комплекс меланхолії, писав Фройд, подібний на «відкриту рану, він притягує до себе енергію всіх прив’язаностей і спустошує “Я” до повного зубожіння»[917]. Тому на цій стадії необхідно аналізувати