Читати книгу - "Хатина дядька Тома"

— Я молюся, щоб так і сталося.

— Послухай, Томе, я ж читаю не лише Біблію, як ти, я знаю наукові факти і ще багато чого. Якщо я скажу, що немає підстав вірити тому, що написано у Біблії, що це лише художня книга, як і багато інших, фантазія, літературна вигадка…

— О господарю! — сумно вигукнув Том, здійнявши до неба руки.

— Невже й це не похитне твоєї віри?

— Ні на йоту, — рішуче мовив Том.

— Але мені видніше, Томе, я знаю більше.

— Господарю, щойно ви самі читали, що Господь свідомо «приховав це від мудрих та розумних, відкривши немовлятам». Господар, мабуть пожартував? — з надією у голосі запитав Том.

— Так, Томе, пожартував. Не можу назвати себе невіруючим. Мені, здається, є у що вірити, та все ж віра моя слабка, вона гнеться під вагою сумнівів. Важко так жити, Томе.

— О, якби господар міг молитися!

— Я звідки ти знаєш, що я не молюся?

— Молитеся, господарю? Невже це правда?

— Я міг би молитися, якби точно знав, що мої молитви хтось чує, а так… Слова мої летять у невідомість. Томе, навчи мене, як це робиться.

І почуття, які переповнювали Томове чуйне серце, стрімкими життєдайними водами зруйнували греблю терпіння та мовчання. Том не сумнівався, що його молитву буде почуто, а Сен-Клер відчув, як сила цієї молитви піднімає його ледь не до небесних воріт, які в цю хвилину бачив перед собою Том. Зараз Сен-Клер був близько до них, ближче до Єви.

— Дякую, друже, — сказав він, коли Том підвівся з колін. — Мені було приємно поспілкуватися з тобою. А тепер залиш мене, будь ласка, самого. Ми ще не раз повернемося до цієї теми.

І Том мовчки вийшов із кабінету.

Розділ XXVIIІ

Довгоочікувана зустріч

Один за одним минали тижні. Води буденності завирували спокійніше, поглинувши маленький човник, який не встиг доплисти до відкритого моря дорослого життя. Треба було жити далі: пити, їсти, втомлюватися і відпочивати, займатися справами, щось вирішувати, продавати і купувати. Іноді люди живуть за інерцією, мов пливуть за течією…

Коли Єва померла, Сен-Клер зрозумів: усе, що він робив від дня її народження, було для неї — усі його справи, заробляння грошей, покупки… Навіть свій час він розплановував так, щоб частіше приділяти їй увагу. А тепер усе це втратило сенс. Він не міг знайти собі місця, не знав, до чого узятися.

Щоправда, було й інше життя — те, яке у віруючої людини наповнює змістом усе. Сен-Клер уже знав це. Коли він нудьгував, навмисне усамітнившись, він часто чув дитячий ніжний голосок, який кликав його на небеса, бачив ніжну рученьку, яка кликала його за собою і вказувала йому путь. Але його і досі притискав до землі тягар невимовного горя. Сен-Клер був багатогранною, чуттєвою натурою і сприймав релігію глибше, ніж багато тих, хто виставляв свою набожнісь напоказ. Часто трапляється так, що суть християнства глибше розуміють ті, хто упродовж усього життя його заперечував. Так, мудрі слова-перли Байрона, Мура і Гете відображають християнську істину глибше, ніж завчені фрази тих, хто нібито живе цим щохвилини. Тому гріх мудрим нехтувати вірою, страшний гріх.

Сен-Клер ніколи не вдавав із себе того, хто у своїх рішеннях керується релігійною догмою. Він відчував, що релігія претендує на усю людську душу, без поблажок, що її вимоги високі, що вона є чимось абсолютним. Він думав, що не здатен на такі моральні висоти, тому й не приймав її, щоб не сперечатися зі своєю совістю. Люди схильні сумніватися, бо наділені розумом, особливо важко їм обрати для себе ідеал, тому часом вони і живуть так безпринципно. Потрібно пережити щось дуже важливе, щоб обрати для себе ідеал і тягнутися до нього. Таким потужним поштовхом для Сен-Клера стала Євина смерть. Він уважно читав Біблію, яка була настільною книгою його доньки. Він більш відповідально і тверезо почав ставитися до своїх невільників. Скоро по приїзді до Нового Орлеана він почав готувати папери для звільнення Тома. Залишалося виконати якісь формальності — і Том буде вільний. А тим часом Сен-Клер все більше прикипав душею до свого слуги, він йому нагадував Єву і те, що вона вважала найдорожчим. Він майже не відпускав його від себе, а інколи навіть думав уголос при ньому, хоча для всіх інших так і залишався замкнутим у собі. Та це й не дивно з огляду на те, яким відданим і щирим був Том своєму молодому господарю!

— Ну, Томе, — сказав Сен-Клер наступного дня після того, як усі папери на звільнення Тома були майже готові, — скоро ти будеш вільною людиною, тож складай свої речі у валізку і готуйся до від’їзду в Кентуккі.

Очі Тома спалахнули радістю, і він вигукнув: «Слава Творцю!» Така реакція неприємно вразила Сен-Клера. Він не очікував, що його слуга так втішиться і так легко залишить його.

— Не можу зрозуміти, чого ти так втішився? Хіба тобі у нас погано живеться? — сухо запитав він.

— Та що ви, господарю! Мені дуже добре у вас. Я тішуся, що стану вільним!

— Тобі буде гірше на тій свободі!

— Ні, містере Сен-Клер, ніколи! — палко заперечив Том.

— За свої заробітки ти не зможеш одягатися і харчуватися так, як тут, у нас.

— Звісно, не зможу, містере Сен-Клер. Та краще ходити у лахмітті й жити у халабуді, але знати, що це моє, а не чуже. Така, мабуть, природа людська, господарю, з цим нічого не вдієш.

— Може, ти й правий, Томе… Так от, через місяць-другий ми з тобою попрощаємося. Я чекаю, щоб уряд підписав деякі документи… — невдоволено говорив Сен-Клер. — Хоча чому б тобі не попрощатися зі мною, щойно матимеш на руках необхідні папери? Що мало би тебе стримувати? Це нормально, що ти хочеш поїхати до своїх рідних, — додав він вже трохи веселіше.

— Я не поїду, поки потрібен господарю, поки ви у скорботі, — запевнив Том. — Я вас не покину.

— Поки я у скорботі? — перепитав Сен-Клер, сумно дивлячись у вікно. — А коли ж заглушиться моє горе?

— Тоді, коли містер Сен-Клер стане справжнім християнином і не сумніватиметься в істинності своєї віри, — пояснив Том.

— То ти вирішив бути при мені аж доти? — усміхаючись, запитав Сен-Клер і, підійшовши до Тома, поклав руку йому на плече. — Ех, Томе, наївна ти душа! Ми не чекатимемо того благословенного часу. Їдь до дітей, до дружини і передавай їм від мене вітання.

— Цей день настане! — зі