Читати книгу - "Кладовище домашніх тварин"

Луїс лежав на землі — цього разу на спині. Йому було цікаво, чи все з ним гаразд, чи готовий він продовжити. Коли ноги врешті перестали бути гумовими, чоловік сів, а потім зістрибнув униз, у могилу. Він посвітив ліхтариком на замок труни та побачив, що той був не просто зламаним, а вщент зруйнованим. Луїс розмахував заступом в нападі сліпої люті, але кожен удар припадав сюди, в яблучко. Кришка труни майже перетворилася на тріски.

Луїс притис ліхтарик ліктем до тіла. Повільно сів навпочіпки. Він обмацав свої руки, наче ловець з трупи циркових акробатів, який чекає, коли настане його час зіграти свою роль у смертельному номері — зловити когось, хто стрибає. Крід намацав отвір у кришці та засунув пальці під нього. Спинився на мить — мить, яку можна було помилково сприйняти як вагання, і відчинив труну власного сина.

50

Рейчел Крід майже вдалося здійснити переліт з Бостона до Портленда. Майже. Вона вилетіла з Чикаго вчасно (що саме по собі було дивом), так само вчасно прилетіла в Лагвардію (ще одне диво), а з Нью-Йорка вилетіла всього на п’ять хвилин пізніше, ніж передбачено розкладом. У Бостон літак прибув із запізненням на п’ятнадцять хвилин — об 11:22. На трансфер їй лишалося всього тринадцять хвилин.

Вона все ще могла встигнути на свій рейс, але автобус-шатл, який курсував між терміналами, спізнювався. Рейчел все чекала — тепер у стані постійної паніки, — переступаючи з ноги на ногу, наче їй треба було до дамської кімнати, та перевішуючи позичену матір’ю сумку з одного плеча на інше.

Коли об 11:25 шатл не прийшов, вона кинулася бігти. У неї були низенькі підбори, та їх висоти вистачало, щоб створити незручності. Вона боляче підвернула щиколотку, тому зупинилася і зняла черевики. Далі Рейчел бігла в одних колготках повз літаки Аллегейнських та Східних авіаліній. Вона важко дихала та ледь не падала від болю в боку.

Власний подих обпікав горло, ріжучий біль сягав усе глибше і глибше. Тепер вона пробігала повз міжнародний термінал, а далі, далеко попереду, виднівся трикутний логотип «Дельти». Влітаючи у двері, вона ледь не згубила одного черевика, та все ж таки примудрилася впіймати її. Була 11:37.

Двоє чергових по посадці витріщалися на неї.

— Рейс 104? — задихаючись, спитала вона. — До Портленда. Уже полетів?

Черговий глянув на монітор позад себе.

— Написано, що досі тут, — мовив він. — Та останнє оголошення про посадку було хвилин п’ять тому. Я їм зателефоную. Треба реєструвати багаж?

— Ні, — видихнула Рейчел і прибрала сплутане, спітніле волосся з обличчя. Серце вискакувало в неї з грудей.

— Тоді не чекайте на мій дзвінок. Звісно, я його зроблю — та раджу вам дуже швидко бігти.

Дуже швидко бігти Рейчел не вдалося — їй просто забракло сил. Однак вона робила все, що могла. Вночі ескалатор не працював, тож жінка важко піднімалася сходами, відчуваючи в роті мідний присмак. Вона підбігла до контрольно-пропускного пункту та практично жбурнула сумку наляканій контролерці. Зачекала, стискаючи та розтискаючи кулаки, доки її ручна поклажа виїде по той бік конвеєрної стрічки. Не встигла сумка показатися з рентгенівського приладу, як Рейчел схопила її за ремінець і побігла далі. Сумка летіла позаду неї і боляче била по ногах.

Жінка бігла та дивилася на монітор.

РЕЙС 104 ДО ПОРТЛЕНДА. ВІДПРАВЛЕННЯ 11:25. ВИХІД 31. ТРИВАЄ ПОСАДКА.

Вихід 31 розташовувався в іншому кутку зали, і, коли вона знову кинула погляд на монітор, слово ПОСАДКА змінилося миготливими літерами ВІДПРАВЛЕННЯ.

Розпачливий крик вирвався з її горла. Вона підбігла до виходу на посадку в ту мить, коли контролер прибирав табличку з написом:

РЕЙС 104 БОСТОН-ПОРТЛЕНД 11:25.

— Він полетів? — недовірливо перепитала вона. — Справді полетів?

Черговий співчутливо глянув на неї.

— Він вийшов на злітну смугу об 11:40. Мені шкода, мем. Та ви зробили з біса круту спробу, якщо вас це втішить.

Він показав рукою в бік широких вікон. Рейчел бачила, як великий «Боїнг 727» з логотипом «Дельти» набирав швидкість, злітні вогні сяяли, як гірлянда на ялинці.

— О Боже, невже вам ніхто не сказав, що я йду? — кричала Рейчел.

— Коли вони подзвонили, 104-й уже виходив на злітну смугу. Якби я відкликав його, пілоту довелося б звертати на запасну смугу № 30 і він був би від цього не в захваті. Не кажучи вже про сотню пасажирів на борту. Мені дуже прикро. Якби ви прибігли хоч на чотири хвилини раніше…

Вона пішла геть, не слухаючи решту пояснень. На півдорозі до контрольно-пропускного пункту хвилі слабкості накрили її з головою. Вона сіла біля іншого виходу на посадку і зачекала, доки запаморочення мине. Знову взула черевики, відриваючи розчавлений недопалок «Ларк» від капронової підошви колготок. «Маю брудні п’яти, а мені насрати», — з сумом подумала вона.

Вона поплентала назад до терміналу.

Контролерка співчутливо на неї глянула:

— Пропустила?

— Так, пропустила, — сумно відповіла Рейчел.

— А куди вам потрібно?

— У Портленд. А потім — у Бенгор.

— А чому б вам не найняти машину? Якщо вам справді дуже потрібно там бути, то чому б і ні? Зазвичай я б порадила готель біля аеропорту, та якщо я коли-небудь і бачила жінку, якій дуже потрібно десь бути, то ця жінка — ви.

«Так, ця жінка — я», — подумала Рейчел і замислилася над ідеєю.

— Гадаю, я могла б вчинити саме так. От тільки яка агенція зараз дасть машину…

Контролерка розсміялася.

— О, машину вони точно знайдуть. Автівок тут бракує тільки тоді, коли аеропорт огорнутий туманом. А таке трапляється раз на сто років.

Рейчел практично не чула її. Подумки вона вже намагалася розрахувати час.

Вона б не встигла до Портленда, щоб сісти на літак до Бенгора, навіть якби мчала магістраллю зі смертельно небезпечною швидкістю. Треба їхати прямо в Бенгор. Як довго? Залежно від того, як далеко. У голові Рейчел зринула цифра — двісті п’ятдесят миль. Джад казав щось таке. Вона виїде, як мінімум, о чверть на першу — чи навіть о пів на першу. А далі — вперед автомагістраллю. Їй спало на думку, що шанси проїхати всю відстань на швидкості шістдесят п’ять миль на годину — досить високі. Її мозок швидко аналізував дані, розділивши двісті п’ятдесят на шістдесят п’ять. Менше чотирьох годин. Гаразд… Хай буде чотири години — раз їй доведеться спинитися і сходити до вбиральні. І хоча