Читати книгу - "Кладовище домашніх тварин"

Ґейдже, де ти?

Послухай, Луїсе, тобі коли-небудь спадало на думку, що ти робиш сину ведмежу послугу? Раптом твій син щасливий там, де він зараз? Що, як уся та дурня, в яку ти не вірив, — правда? Можливо, він серед янголів або просто міцно спить. І якщо він спить, то чи насправді тобі відомо, що буде, коли його розбудити?

Ох, Ґейдже, де ти? Я так хочу, щоб ти повернувся додому, до всіх нас.

Але чи справді він контролював власні дії? Чому він не міг пригадати Ґейджевого обличчя? Чому діяв попри всі застереження: Джадові слова, сни про Паскоу, стривоженість власного зраненого серця?

Луїс подумав про таблички на «Кладвишчі домажніх тварин», грубі кола яких спіраллю закручувалися у Таємницю, про холод, яким від них віяло. Навіщо він взагалі стоїть тут, намагаючись пригадати обличчя Ґейджа?

Він же зовсім скоро побачить його.

Надгробний камінь був перед Луїсом. Простий напис: «ҐЕЙДЖ ВІЛЬЯМ КРІД», а під ним дві дати. Він бачив, що сьогодні хтось приходив ушанувати пам’ять його загиблого синочка — на могилі лежали свіжі квіти. Хто б це міг бути? Міссі Дендрідж?

Серце у грудях гупало важко, але повільно. Ось він і прийшов; якщо він таки збирається це робити, краще починати негайно. Попереду довга ніч. А за нею прийде день.

Луїс востаннє прислухався до власного серця і зрозумів, що він справді має намір розібратися з цим. Він майже непомітно кивнув і поліз до кишені за складаним ножиком. Розрізав скотч, яким обмотав був клунок. Луїс розгорнув брезент за фут від могили Ґейджа, немов би це був спальник, а потім розклав інструменти, точно так само, як він би розкладав хірургічні інструменти перед маленькою амбулаторною операцією.

Тут же був і ліхтарик з повстяною накривкою на лінзі, про яку говорив продавець у магазині. Повсть також була примотана скотчем. За допомогою пенні та скальпеля Луїс прорізав отвір точно посередині. Поруч лежало непотрібне кайло з короткою ручкою. Він взяв його про всяк випадок. Йому ж не доведеться розбивати кам’яну кришку саркофага чи набивати труну камінням. Ще на брезенті лежали заступ, лопата та робочі рукавички. Чоловік вдягнув рукавички, взяв лопату та став до роботи.

Земля була м’якою, копалося легко. Обриси могили дуже відчувалися. Земля, яку він відкидав вбік, була м’якшою за ту, що по краях. Подумки Луїс автоматично порівняв, як легко рити тут і наскільки кам’янистим та нещадним буде ґрунт там, де, якщо все піде за планом, він перепоховає свого сина ще цієї ночі. Там йому точно знадобиться кайло. А потім Луїс спробував взагалі не думати. Це б лише зашкодило.

Він кидав ґрунт ліворуч від могили. Працював у певному ритмі, якого було все важче дотримуватися, коли яма поглибшала. Луїс стрибнув усередину та вдихнув сирий аромат свіжої землі, аромат, який добре пам’ятав з того літа у дядька Карла.

«Копач», — подумав Луїс і спинився витерти піт з брів. Дядько Карл розповідав, що кожен гробокоп в Америці має власне прізвисько. Дядька друзі називали Копачем.

Чоловік знову запрацював лопатою.

Він спинився тільки одного разу, щоб перевірити, котра година. Була двадцята хвилина після опівночі. Луїс відчував, як час, немовби змащений олією, вислизав з його пальців.

Через сорок хвилин лопата шкрябнула об щось, і зуби Луїса так сильно прикусили верхню губу, що з неї потекла кров. Він схопив ліхтарик і ввімкнув його. Побачив багато землі та срібну діагональну лінію, яка розрізала її. Це була кришка ящика. Луїс зчистив з неї більшу частину землі, але дуже боявся накоїти гуркоту: лопата, яка дряпає по бетону, — то найгучніша річ у мороці ночі.

Коли Луїс прибрав усю землю, яку зміг, то виліз з ями та взяв мотузку. Спустився і протягнув її крізь залізні кільця однієї з половинок кришки. Знову вилізши з могили, він розстелив брезент, ліг на нього та схопився за краї мотузки.

Луїсе, гадаю, це він. Твій останній шанс.

Ти правий. Це мій останній шанс, і я, чорт забирай, чудово це знаю.

Чоловік намотав кінець мотузки на руку та потягнув. Квадрат бетону легко, зі скреготом піднявся. Луїс уважно стояв над проймою пітьми — вертикальний надгробок замість горизонтальної кришки.

Луїс витягнув мотузку з кілець і кинув її осторонь. Вона не знадобиться йому для іншої половини — її він може просто витягнути.

Чоловік опустився в могилу ще раз. Він рухався обережно: не хотілося, аби плита роздавила ноги. В яму посипалися дрібні камінці, і Луїс почув, як деякі з них глухо застукотіли по Ґейджевій труні.

Зігнувшись, він схопив іншу половину кришки та підняв її вгору. Раптом Луїс відчув, як щось слизьке чвакнуло у нього під пальцями. Коли і друга частина стояла вертикально (тепер це все нагадувало велетенські підставки для книжок), він поглянув на руки та побачив земляного хробака, який повільно звивався. Зі здавленим криком відрази чоловік викинув його з могили сина.

А тоді посвітив ліхтариком униз.

Там була труна. Востаннє він її бачив під час похорону на хромованих підставках над могилою, навколо якої лежав той огидно зелений газон. Це була банківська скринька, в якій йому пропонували поховати всі надії щодо сина. Лють, чиста та розпечена, як антитеза до попереднього холодного заціпеніння, затопила його. Абсурд! Він на це не погоджується.

Луїс потягнувся по заступ і схопив його. Він здійняв інструмент над головою і з усієї сили опустив його на замок труни. Раз. Другий. Третій. Четвертий. Губи зціпилися в гримасі гніву.

Я витягну тебе, Ґейдже. Ось побачиш!

Замок розламався після першого ж удару. В наступних, скоріше за все, вже не було потреби, але Луїс не спинявся, намагаючись розтрощити труну, а не просто відкрити. Скоро повернулося щось схоже на здоровий глузд — надто швидко, зважаючи на обставини, — і Луїс застиг із заступом в руках за секунду до наступного удару.

Полотно заступа було розбите та погнуте. Він відкинув інструмент убік, вилізши з могили, зіп’явся на втомлені, наче гумові ноги. Луїс відчув, що його зараз знудить: гнів минув так само швидко, як і з’явився. Холод знову затопив його, і ніколи в житті Луїс іще не почував себе настільки самотнім, відірваним від усіх. Наче астронавт, якого відкинуло далеко від корабля під час