Читати книгу - "Мізері"

На ній стояло чотири тарілки: на одній лежали скибочки лимона, на другій — перетерте варене яйце, на третій виднілися трикутники підсмажених тостів з обрізаною кірочкою. А посередині, на найбільшій тарілці, височіла…

(бякота )

гора чорної ікри.

— Не знаю, чи ти її любиш, — сказала Енні. — Навіть не знаю, чи люблю її я . Ніколи не куштувала.

Пол засміявся. Він сміявся, поки не заболіли нутрощі, ноги та навіть натруджена рука. Мабуть, незабаром йому стане ще болючіше, бо коли Енні чула сміх, то, як справжній параноїк, починала думати, що сміються з неї . Але Пол не міг дати собі ради. Він сміявся доти, доки не почав задихатися та кашляти. Його щоки почервоніли, а на очах виступили сльози. Ця жінка відрубала йому ногу сокирою, відрізала електроножем пальця, а тепер принесла йому величезну тарілку ікри, яку під силу було з’їсти хіба що африканському бородавнику. Дивно, але на обличчі Енні не з’явилося знайомого чорного провалля . Натомість вона почала сміятися разом із Полом.

38

Ікра — це одна з таких речей, які люди або люблять, або ненавидять, але Пол ніколи не замислювався над цим. Якщо він летів у літаку першим класом і стюардеса ставила перед ним тарілку з ікрою, він її з’їдав і одразу забував, що на світі є така річ, як ікра, аж до наступного разу, коли стюардеса знову ставила перед ним тарілку з ікрою. Але тепер він жадібно ковтав її, з усіма плівочками, ніби вперше в житті отримував насолоду від їжі.

Енні ікра не сподобалася. Вона посмакувала її на кінчику чайної ложки, намазала на шматочок тоста, а потім гидливо скривилася та відклала. Але від цього ентузіазму в Пола анітрохи не поменшало. За п’ятнадцять хвилин він ум’яв половину Гори Білуги. Він відригнув, прикрив рота й винувато глянув на Енні, яка зайшлася ще одним вибухом веселого сміху.

«Гадаю, я тебе вб’ю, Енні, - подумав він і тепло їй усміхнувся. — Сподіваюся на це. Я можу померти з тобою, і, мабуть, так воно і станеться, але я помру з черевом, досхочу набитим ікрою. Могло би бути гірше».

— Це надзвичайно, але я більше не можу, — зізнався він.

— Ти, мабуть, вивергнув би все назад, якби з’їв ще хоч ложку, — сказала вона і також усміхнулася. — Це дуже поживна їжа. У мене є ще один сюрприз. Я припасла пляшку шампанського. Але до неї ми дійдемо пізніше… коли ти закінчиш книжку. Воно називається «Дом Періньйон». Сімдесят п’ять доларів за пляшку! За одну-єдину пляшку ! Але Чакі Йодер, що торгує у горілчаному магазині, запевнив, що це найкраще ігристе вино на світі.

— Чакі Йодер правий, — сказав Пол, згадуючи, що «Дом» був частково винен у тому, що він потрапив у це пекло.

Пол трохи помовчав, а потім продовжив:

- Є ще одна річ, яку мені хотілося б отримати. До завершення книжки.

— Невже? І що?

— Ти колись сказала, що зберігаєш усі мої речі.

— Так і є.

— Ну… в моїй валізі лежить пачка сигарет. Мені б хотілося покурити, коли я закінчу.

Посмішка Енні почала згасати.

— Ти знаєш, що це шкідливо, Поле. Куріння спричиняє рак.

— Енні, невже ти дійсно думаєш, що зараз я маю перейматися канцерогенами?

Вона не відповіла.

— Я просто викурю одну сигарету. Я завжди відкидався на спинку крісла та закурював, коли закінчував книжку. Така сигарета смакує найкраще, повір мені, навіть краще, ніж цигарка після ситного обіду. Принаймні, так було раніше. Гадаю, зараз у мене запаморочиться в голові, почнеться нудота, але я все одно дуже хотів би відчути цей зв’язок із минулим. Що скажеш, Енні? Будь ласкава. Адже я був.

— Гаразд… але до того, як ми відкоркуємо шампанське. Я не стану пити шипуче пивко за сімдесят п’ять баксів у тій самій кімнаті, де ти будеш дмухати цією отрутою.

— Домовилися. Якщо ти принесеш сигарету близько полудня, я покладу її на підвіконня і поглядатиму на неї час від часу. Я закінчу писати, повставляю пропущені букви, а потім куритиму до безтями, а коли докурю, то загашу недопалок. Тоді я покличу тебе.

— Добре, — погодилась вона. — Але знай, що мені це не дуже подобається. Навіть якщо ти не захворієш на рак після однієї сигарети, мені все одно це не подобається. І знаєш чому, Поле?

— Ні.

— Бо курити може тільки паскудне золотко, — сказала вона й почала збирати тарілки.

39

— Маса Є н , во н а…

— Ш-ш-ш, — лю т о засичав Є н , і Г е з е кая за т их. С е рц е Дж е ффрі шал ен о кала т ало, пульс віддавався в горлі. Зов н і раз у раз доли н ав м’який скрип кораб е ль н их с н ас те й, чулися не час т і крики п т ахів і повіль не ляска нн я ві т рил н а морському бризі, який колись п е р е рос те в по т уж н ий ві те р, що буд е г н а т и цілі т оргов е ль н і карава н и. Дж е ффрі чув, що н а кормі зібралися ма т роси і, не попадаючи в н о т и, заволали робочу моряцьку піс н ю. Ал е т у т ус е було т ихо. Т роє чоловіків — двоє білих і оди н чор н ий — ча т ували, чи вижив е Міз е рі, чи…

Є н хрипко зас т ог н ав, і Г е з е кая схопив його за руку. Дж е ффрі зібрав усю волю в кулак, н амагаючись не піддава т ися па н іці. Не вж е Бог н ас т ільки жорс т окий, що дозволи т ь їй пом е р т и після всіх п е р е жи т их не гараздів? Ра н іш е ві н би рішуч е відки н ув подіб н і припущ енн я, н аві т ь посміявся би з цього приводу. Ра н іш е думка про те ,