Читати книгу - "Лугова арфа. Сніданок у Тіффані. З холодним серцем"

Тисяча чоловік! Перрі був вражений. Цікаво, скільки ж це коштував такий похорон?.. З голови в нього все не йшла думка про гроші, хоч уже й не така дошкульна, як уранці, коли він прокинувся, не маючи в кишені «ані мізерного цента». Та тепер, завдяки Дікові, їхні справи повернули на краще. Тепер вони мали «нічогенький гріш» — цілком досить, щоб добутися до Мексіки.

Ну й Дік! Ото вже штукар, ото пройда. Еге ж, тут треба віддати йому належне. Просто віри не йметься, як він уміє «напускати туману». Скажімо, отому продавцеві з крамниці готового одягу в Канзас-Сіті, яку Дік вирішив «обробити» для початку. Сам Перрі ніколи не пробував «виписувати чеки». Він нервувався, але Дік сказав йому:

— Від тебе мені треба лиш одного: щоб ти стояв поруч. Не смійся й не дивуйся, що б я не плів. Це така музика, де треба грати на слух.

Як на таку гру, слух у Діка виявився чудовий. Він легко впурхнув у крамницю й весело заговорив до продавця:

— Знайомтеся — мій приятель. Надумав женитись. А я в нього за дружка. Допомагаю спорядитися до весілля. Придбати, так би мовити, посаг, ха-ха-ха!..

Продавець «ковтнув принаду», і за хвилину Перрі, вилізши із своїх грубих джинсів, уже приміряв похмурий темний костюм, що його продавець визнав за «найбільш відповідний до шлюбу». Зауваживши, що статура покупця не дуже пропорційна, він додав:

— Боюся, в нас не знайдеться нічого, що підійшло б без переробки.

— Ет, дарма,— відказав Дік.— До весілля ще цілий тиждень.

Розв’язавши це питання, вони відібрали добру паку різноколірних піджаків та штанів, що, на Дікову думку, мали пасувати для «медового місяця на Флоріді».

— Знаєте, де Іден-Рок? — спитав він продавця.— Це на узбережна біля Майямі. Номер у готелі вже замовлено. Подарунок від її батьків — два тижні по сорок доларів за день. Що ви на це скажете? Отакий собі курдупель, а дівчинку підчепив дай боже — й при тілі, й при статках. А гожим хлопцям, як оце ми з вами...

Продавець подав йому рахунок. Дік поліз до кишені, та раптом нахмурився, клацнув пальцями й сказав:

— А чорт! Забув гаманця.

Перрі подумав, що такою грубою роботою не введеш в оману й «дурнуватого негра». Та продавець, як видно, міркував інакше. Він приніс чековий бланк, і, коли Дік заповнив його, написавши суму на вісімдесят доларів більшу, ніж була в рахунку, тут-таки віддав різницю готівкою.

Коли вони вийшли з крамниці, Дік сказав:

— Отже, в тебе через тиждень весілля? Тоді тобі потрібна обручка.

За кілька хвилин вони під’їхали Діковим старим «шевроле» до ювелірної крамниці. Придбавши по чеку дві обручки з діамантами, вони просто звідти подалися до ломбарду, щоб заставити їх. Коли вони віддавали обручки, Перрі відчув невиразний жаль. Він уже сам наполовину повірив у те, що в нього є наречена, хоч, на відміну від Діка, уявляв її собі не красунею і не багатійкою, а звичайною дівчиною — чепурною, лагідною, можливо, й «з університетською освітою», але в кожному разі — «інтелігентною». Він завжди мріяв познайомитися з такою дівчиною, але ця його мрія так і не справдилась.

Звісно, коли не брати до уваги Кукі, медичної сестри, з якою він познайомився, лежачи в лікарні після отієї лихої пригоди з мотоциклом. Кукі була славна дівчина, і Перрі їй подобався. Вона жаліла його, доглядала, як дитину, заохочувала читати «серйозну літературу» — «Розвіяно вітром», «Моє кохання» тощо. Були між ними потаємні хвилини близькості, говорилося про кохання й навіть про одруження. Та скінчилося все тим, що, одужавши, Перрі розпрощався з нею і замість пояснення дав їй вірша, якого нібито написав сам:

Є плем’я неприкаяних мужчин,

Не всидіти на місці їм і дня;

Блукати по світах воліють без причин,

І хай собі там сльози ллє рідня.

Їм любий простір і морів блакить,

Їх ваблять крутогори верховин.

В них кров циганська буйно струменить,

Вони не знають, що таке спочин.

Коли вже йдуть, то йдуть без вороття,

Серця правдиві у сміливців тих,

Та осоружний їм буденний плин життя,

Нові дороги владно кличуть їх.

Він більше не бачив тієї дівчини й ніколи про неї не чув, проте через кілька років витатуював собі на руці її ім’я, а коли одного разу Дік спитав його, хто це Кукі, він одказав:

— Ніхто... Дівчина, з якою я мав одружитися.

(Те, що Дік був одружений, навіть двічі, й мав трьох синів, викликало в Перрі почуття заздрості. Дружина, діти — він вважав це за «належне для мужчини», хай би воно й «не дало ані щастя, ані взагалі чогось доброго», як-от Дійові).

Під заставу за обручки вони одержали півтори сотні доларів. Тоді заглянули до іншої ювелірної крамниці й поважно вийшли звідти з чоловічим золотим годинником. Дальшу зупинку зробили в «Фото-кіно», де «купили» найновішу кінокамеру.

— Кінокамери — це надійний капітал,— повчально сказав Дік.— Їх найлегше заставити чи збути за готівку. Кінокамери й телевізори.

На підтвердження цієї теорії вони вирішили придбати по телевізору, а тоді знову «вчинили напад» на великі магазини готового одягу. На кінець дня, коли торговельні заклади почали зачинятись, в кишенях у них було повно грошей, а машину вщерть заповнили товари, що їх «легко заставити чи збути за готівку». Осягаючи оком усе те багатство — сорочки, запальнички, дороге приладдя й дешеву галантерею,— Перрі почував себе окриленим: тепер — до Мексіки, де на них чекають нові можливості й «справжнє життя». Та Дік був видимо пригнічений. Коли Перрі почав його хвалити, він тільки плечима знизав.

— Правда, Діку, це було колосально. Часом я й сам тобі вірив.

Перрі не міг збагнути, чому Дік, завжди такий самовпевнений, раптом принишк і посмутнів, а надто тепер, маючи таку добру нагоду похизуватися.

— Ставлю випивку,— сказав Перрі.

Вони спинилися біля бару. Дік вихилив три «Цвіти помаранчі». Після третьої він уривчасто запитав:

— А з батьком як? Він же такий хороший старий... і мати... ти сам її бачив. Що станеться з ними? Я собі буду ген у Мексіці чи ще десь. А вони ж зостануться тут, коли почнуть вигулькувати на світ