Читати книгу - "Лугова арфа. Сніданок у Тіффані. З холодним серцем"

Такий уже був Дік. Про що б не зайшла мова, він завжди мав напохваті якийсь соромітний анекдот. Але розповідав він добре, тож Перрі, хоча й любив показати себе цнотливим, і цього разу мимоволі засміявся.

Згадуючи про Ненсі Клаттер та їхню дружбу, Сьюзен Кідвелл розповідала:

— Ми були наче сестри. Принаймні таке відчуття мала я: немовби вона мені сестра. Перші кілька днів, як це сталося, я навіть не могла ходити до школи. Тільки вже після похорону пішла. І Боббі Рапп так само. У ті дні ми майже весь час були разом. Він хороший хлопець, у нього добре серце, але йому ніколи ще не випадало зазнати якогось страшного лиха. Скажімо, втратити близьку людину. А тут іще до всього отой допит з «детектором брехні». Він, звісно, не ремствував, бо розумів, що поліція має робити своє діло. Мені, бачте, траплялося звідати горя, а от йому — ніколи, тож для нього було тяжко дізнатися, що життя — це не тільки гра в баскетбол.

Здебільшого ми з Боббі в ті дні все їздили його стареньким фордиком — просто так, каталися по шосе. До аеропорту й назад. А то часом спинялись біля придорожнього кафе, брали кока-колу й сиділи собі в машині, слухаючи радіо. Приймач був весь час увімкнений, бо ми самі не мали чого казати одне одному. Лише вряди-годи Боббі прохоплювався кількома словами про те, як він любив Ненсі і що тепер йому ніколи й дивитись не схочеться на якусь іншу дівчину. Ну, а я була певна, що Ненсі цього не схвалила б, отож так йому й казала. Ще пригадую, як ми поїхали до річки,— здається, це було в понеділок. Спинилися на мосту. Звідти добре видно будинок Клаттерів. І садок містера Клаттера, і лан, що тягнеться в далечінь. Ген оддалік серед поля горіло вогнище: то спалювали речі, винесені з будинку. Куди не кинь оком, скрізь щось нагадувало про лихо. На березі річки ми побачили людей з сітями й баграми, але то були не рибалки. Боббі сказав, що вони шукають зброю: ножа, рушницю...

Ненсі любила річку. Літніми вечорами ми часто їздили туди на їхній Бейб — на отій гладкій старій конячині. На березі не спинялись, а заїжджали просто у воду. Потім Бейб бродила собі по мілкому, а ми грали на флейтах і співали. Тішилися прохолодою... От я все думаю: що тепер з нею буде? З Бейб. Кеньйонового собаку Тедді взяла одна жінка з Гарден-Сіті. А він утік і прибіг назад до Голкомба. То вона знову приїхала й забрала його. Кошеня Ненсі, Жевжика, взяла я. А от Бейб... Мабуть, її продадуть. Уявляю собі, як розсердилася б Ненсі, як сварилася б...

А іншим разом, напередодні похорону, ми з Боббі сиділи обіч залізниці. Сиділи й дивилися, як проминають поїзди. Якесь на нас найшло заціпеніння, мов на тих овець у сніговій. Аж раптом Боббі прочнувся й каже: «Треба б піти провідати Ненсі, ми повинні бути з нею».

І ми поїхали до Гарден-Сіті. До похоронного бюро, воно на Головній вулиці. Здається, з памп був ще менший брат Боббі. Атож, таки був. Бо я пригадую, ми заїхали по нього до школи. Він ще сказав, що наступного дня уроків не буде, щоб усі голкомбські школярі могли піти на похорон. Потім став розповідати нам, що кажуть у школі. Мовляв, усі певні, що це діло рук «найманого вбивці». Мені й слухати його не хотілося. Поголоски, чутки — Ненсі так цього не любила... Та й чи не однаково мені, хто це зробив? Якось не має воно для мене великого значення. Мою подругу вбито. І навіть якщо я знатиму, хто вбивця, її все одно не вернеш. А щось інше хіба важить?..

Спочатку нас не хотіли пускати. Це вже там, у похоронному бюро. Сказали, «до Клаттерів нікому не можна, крім родичів». Але Боббі не відступився, і зрештою хазяїн бюро — він знав Боббі й, мабуть, пожалів його — сказав: «Гаразд, заходьте, тільки щоб тихо». Ой, краще б нам туди не заходити...

...Чотири труни зайняли весь невеликий хол похоронного бюро, вщерть заповнений квітами. До початку похорону на труни мали накласти віка, і то цілком слушно, бо, незважаючи на всі зусилля хоч якось поліпшити вигляд жертв, враження вони справляли моторошне. Ненсі лежала в своїй червоній вельветовій сукні, її брат — у яскравій картатій сорочці; батьків убрали більш строго: містера Клаттера — в темно-синій фланелевий костюм, його дружину — в такого ж кольору крепову сукню. Особливо страшні в усій цій картині були голови небіжчиків, цілком обгорнені вагою,— наче розпухлі кокони, удвічі більші за дитячу повітряну кулю. Вата була чимось обприскана, мов штучний сніг на новорічній ялинці.

Сьюзен одразу ж подалася геть.

— Я вийшла надвір і сіла чекати на Боббі в машині,— згадувала вона.— На другому боці вулиці якийсь чоловік згрібав листя. От я і втупила в нього очі. Боялася їх заплющити, бо відчувала: як заплющу, то зразу зомлію. Так і сиділа, й весь час дивилася, як він згрібав те листя, а тоді почав його палити. Дивилася, але майже не бачила його, бо перед очима в мене все стояла ота сукня. Я ж так добре її знала! Ми разом з Ненсі добирали матерію. Вона сама придумала фасон і сама її пошила. Пригадую, як вона хвилювалася, коли вперше її надягла. На якусь вечірку... Я тільки й бачила отой червоний вельвет. І в ньому Ненсі. Вона танцювала...

Канзаська «Стар» надрукувала великий звіт про похорон Клаттерів, але Перрі побачив той номер газети лише на третій день. Лежачи на ліжку в номері готелю, він навіть не те щоб читав, а ковзав очима по рядках, а деякі абзаци й зовсім пропускав.

«На заупокійну відправу по чотирьох жертвах злочину зібралося не менш як тисяча чоловік. Таке велике скупчення людей спостерігалось тут уперше за п’ять років існування методистської церкви... Цього не по сезону теплого дня понад шістсот чоловік прийшли на кладовище Веллі-В’ю, що на північній околиці Гарден-Сіті. Там, біля свіжовикопаної