Читати книгу - "Американська пастораль"

— Точно! — вигукнув старий. — Послухай, що я тут йому пишу: «Я все життя є членом демократичної партії». Слухай, Меррі. «Я все життя є членом демократичної партії…»

Проте жодні його звернення до президента війну не спинили, і ніякі розмови з Меррі не «знищили в корені» й не «придушили в зародку» катастрофу. Він єдиний у сім’ї бачив її наближення.

— Я знав. Було ясно як день — щось насувається. Я відчував. Я намагався запобігти цьому. Вона стала некерована. Щось зламалося. Я чув це. Я казав вам: з цією дитиною слід щось робити, з нею щось не так. Та вам в одне вухо влітає, в інше вилітає. Ви мені постійно: «Тату, заспокойся. Тату, ти перебільшуєш. Тату, в неї складний період. Лу, дай їй спокій, не сперечайся з нею». — «Ну, вже ні, — казав я вам, — не дам. Вона — моя онука. Я проти того, щоб дати їй спокій. Не хочу втратити онуку і не заспокоюсь. У неї ж не всі вдома». А ви дивилися на мене, як на божевільного. Ви, всі. А я був правий. Щодо помсти я був правий!

Удома жодних новин не було. Він молився, щоб прийшла звісточка від Мері Штольц.

— Нічого? — запитав він у Дон, яка готувала на кухні салат із щойно зірваної на городі зелені.

— Нічого.

Він налив випити собі та батькові й виніс келихи на терасу, де ще працював телевізор.

— Ти приготуєш смажене м’ясо, любий? — запитала його матір.

— Так, буде м’ясо, кукурудза й улюблені помідори Меррі. — Звичайно, він хотів сказати «улюблені помідори Дон», та вже коли обмовився, то виправлятися не став.

Мати сторопіла, але, переборовши хвилювання, сказала:

— Ніхто не готує м’ясо так, як ти.

— Дякую, мамо.

— Мій великий хлопчик. Найкращий у світі син. — Вона обійняла його і вперше за весь тиждень не стримала сліз. — Вибач, я згадала, як ви мені телефонували.

— Я розумію тебе, — сказав він.

— Коли вона була маленька, ти набирав мене, давав їй слухавку, й вона казала: «Привіт, бабусю! Знаєш що?» — «Не знаю, дитинко. Що?» І вона мені щось розказувала.

— Ну-ну. Ти так добре трималася. Не здавайся. Ну ж, тримайся.

— Я передивлялася її дитячі фотографії…

— Не треба. Краще не дивися. Ти ж умієш тримати себе в руках, мамо. Нічого не вдієш, треба.

— Любий, ти такий сильний, ти так підтримуєш нас, поруч із тобою ми просто оживаємо. Я так люблю тебе.

— Добре-добре, мамо. Я теж тебе люблю. Але, будь ласка, будь обережна при Дон.

— Так-так, постараюся.

— От і молодець.

Його батько, який — о чудо! — вже десять днів зберігав цілковите самовладання, вимовив, дивлячись на екран телевізора:

— Жодних новин.

— Жодних новин, — відлунив Швед.

— Зовсім ніяких.

— Зовсім.

— Ну, що ж, — сказав його батько, показуючи, що скоряється долі, — гаразд, так, значить, тому й бути, — і повернувся до телевізора.

— Як ти вважаєш, Сеймуре, вона ще в Канаді? — спитала матір.

— Я ніколи не вважав, що вона в Канаді.

— Але ж туди їхали хлопці…

— Слухайте, краще про це не говорити. Дон може зайти в будь-який момент…

— Вибач, таки твоя правда, — сказала мати. — Вибач, будь ласка.

— Ніщо не змінилось, мамо. Все, як і було.

— Сеймуре, — нерішуче почала вона. — Одне запитаннячко, любий. Якщо вона здасться поліції, то що тоді буде? Тато каже…

— Що ти чіпляєшся? — перебив її батько. — Він же сказав тобі, що тут Дон. Учися стримуватися.

— Я — стримуватися?

— Мамо, не треба прокручувати в голові ці думки. Її немає. Вона, може, взагалі більше не схоче нас бачити.

— Ну, вже ні! — зірвався батько. — Як це — не схоче! В житті не повірю. Неодмінно схоче!

— Де твоя стриманість? — запитала матір.

— Авжеж, вона хоче нас бачити. Та заковика в тому, що не може.

— Лу, любий, часто діти навіть у звичайних сім’ях виростають, їдуть геть, і тільки ти їх бачив.

— Але ж не в шістнадцять років! Не за таких обставин! Про які «звичайні сім’ї» ти кажеш? Ми ж і є та звичайна сім’я. А це — дитина, якій потрібна допомога. Дитина потрапила в халепу, а наша сім’я не відвернеться від дитини, яка потрапила в халепу!

— Їй двадцять один рік, тату. Двадцять один.

— Двадцять один, — підтвердила мати. — У січні виповнилося.

— Вона не дитина, — промовив Швед. — Я тільки хочу сказати, щоб ви нічого не чекали, щоб не засмучуватися.

— Ну, я вже не сумую. Не такий я дурний. Точно кажу тобі, не сумую.

— От і не треба. Я дуже сумніваюся, що ми колись її побачимо.

Ще гірше, ніж не бачити її ніколи, було б побачити її такою, якою він її покинув там, на підлозі тієї кімнатки. Останні роки він помалу «підводив» усіх — якщо не до цілковитої відмови від надії, то хоча б до реалістичної оцінки майбутнього. Як розповісти їм, що пережила Меррі, якими словами описати все і при цьому не вбити їх? Те, що вони уявили, навіть віддалено не було схоже на реальний стан справ. Ну та й навіщо комусь знати про цей стан? Що за потреба така?

— Сину, ти не просто так кажеш, що ми більше її не побачимо?

— П’ять років. Минуло п’ять років — це вам не просто так.

— Сеймуре, часом я йду вулицею, а переді мною йде якась дівчина, й якщо вона високого зросту…

Він узяв матір за руки:

— …то ти думаєш, що це Меррі.

— Так.

— Ми всі так думаємо.

— Нічого не можу з собою вдіяти.

— Розумію.

— І коли дзвонить телефон, — сказала вона.

— Знаю.

— Я їй кажу, — забурчав батько, — що вже по телефону вона точно не об’явиться.

— А чому? — запитала вона чоловіка. — Чому б їй не набрати наш номер? Найбезпечніше — зателефонувати до нас.

— Мамо, то все марні сподівання. Давайте хоча б сьогодні не говорити про це. Я розумію, що спекатися