Читати книгу - "Американська пастораль"

вона взагалі все це знає? Хто забиває їй баки? Яке їй діло? Вона й у школі так поводиться? У школі так не можна, вона попсує всі стосунки. Зіпсує атестат і не вступить до коледжу. Люди такого не люблять, їй відкусять голову, вона всього лише дитина…» Намагаючись якось пом’якшити — ні, не погляди Меррі, а лють, із якою вона, розбризкуючи слину, висловлювала їх, він усіляко показував, що солідарний з нею, посилав їй статті з флоридських газет, додаючи свої антивоєнні гасла на полях вирізок. Під час своїх відвідин він ходив будинком, тримаючи під пахвою портфель із листами до Джонсона, і читав їй вибрані місця — намагався врятувати її від самої себе, волочився за дівчиною по п’ятах, як мале дитя. «Треба знищити це в корені, в зародку придушити, — шепотів він до сина. — Так не можна, категорично не можна».

— Ну, — казав він, зачитавши чергове послання президенту про те, яка велика країна Америка, якою брилою був Франклін Делано Рузвельт, у якому неоплатному боргу родина Левових перед цією країною і як прикро йому та його близьким, що наші хлопці в іншому кінці світу воюють невідь за що, коли їм треба бути вдома, з рідними, — ну, як тобі твій дід?

— Д-Д-Джонсон — військовий злочинець, — відповідала вона, — він не п-п-припинить війну тільки тому, що ти, діду, закликаєш до цього.

— Але розумієш, він ще й просто людина, котра має таку роботу.

— Він — акула імперіалізму.

— Є така думка.

— Що він, що Г-г-гітлер — одне й те саме.

— Ти перебільшуєш, дорогенька. Не те щоб Джонсон виправдав наші сподівання. Але ти забуваєш, що зробив з євреями Гітлер, дорога моя Меррі. Тебе тоді ще не було на світі, тому й не знаєш.

— Те саме робить Джонсон із в’єтнамцями.

— В’єтнамців не саджають у концтабори.

— В’єтнам — це і є один в-в-величезний концтабір! Річ не в тому, що там «наші хлопці». Це однаково, що сказати: «Треба встигнути вивести штурмовиків з Аушвіца до Р-різ-різдва».

— Доводиться бути дипломатом, дорогенька. Не можу ж я називати президента вбивцею і сподіватися, що він мене послухає. Правда, Сеймуре?

— Думаю, це не дуже доцільно, — погодився Швед.

— Меррі, ми всі солідарні з тобою, — переконував її дід. — Ти це розумієш? Повір, коли я читаю газети, я теж починаю казитися. Отець Кафлін, сучий син. Відважний літун і так званий національний герой цієї країни Чарльз Ліндберг — нацист, гітлерівець. Містер Джеральд Л. К. Сміт. Великий сенатор Більбо. Так, у цій країні повно доморощених мерзотників, ніхто не заперечує. Містер Ренкін. Містер Дайс зі своїм комітетом. Містер Дж. Парнелл Томас із Нью-Джерсі. Ізоляціоністи, расисти, фашисти-«нічогонезнайки» — не десь, а у конгресі США! Негідники типу Парнелла Томаса, котрі загриміли зрештою за ґрати. А зарплату ж їм платять американські платники податків. Страшні люди. Гірше не буває. Містер Мак-Каррен. Містер Дженнер. Містер Мундт. Ґеббельс із Вісконсина, вельмишановний містер Маккарті — в геєні вогненній йому горіти! Його приятель — містер Кін. Мерзотник. Паскудник, дарма що єврей! Тут завжди вистачало покиді, як і в будь-якій іншій країні, й до влади їх приводили виборці, оті мудрагелики з правом голосу. А газети? Містер Герст. Містер Мак-Кормік. Містер Вестбрук Пеґлер. Справжні фашисти й реакціонери, пси погані. Як я їх ненавиджу! Запитай свого тата. Так, Сеймуре? Я ж їх ненавиджу?

— Так.

— Але в нас демократія, люба. І подякуймо за це Богу. Тобі не конче злитися на своїх рідних. Хочеш — пиши листи. Хочеш — голосуй. Можеш на першому-ліпшому розі стати на ящик і виголосити промову. Зрештою, можеш піти в морську піхоту, як твій батько!

— Ой, діду, морська піхота — це про-про-про…

— Чорт забирай, Меррі, тоді переходь на інший бік! — вигукнув він, закусивши вудила. — А що? Якщо хочеш, іди в їхню морську піхоту. Таке бувало в історії. Це правда. Коли тобі стукне стільки, скільки треба, ти можеш перейти на той бік і воювати в армії противника, якщо хочеш. Але я не раджу. Люди цього не люблять, і, сподіваюся, тобі вистачить розуму зрозуміти чому. Неприємно, коли тебе називають зрадником. Але таке бувало. Така можливість є. Наприклад, Бенедикт Арнольд, він так і вчинив. Перейшов на бік ворога, як я пам’ятаю. Мій однокласник. І, мабуть, я поважаю його. Він мав мужність відстоювати те, у що вірив. Важив життям, захищаючи те, у що вірив. Але він, Меррі, був не правий, як на мене. Він перейшов на інший бік у революційній війні, і, на мою думку, хлопець сильно помилився. А ти не помиляєшся. Ти права. Твоя сім’я на сто відсотків проти цієї довбаної в’єтнамської війни. Тобі не треба бунтувати проти родини, бо родина з тобою заодно. Ти тут не одна така противниця війни. Ми всі проти неї. Боббі Кеннеді проти…

— Зараз проти, — презирливо процідила Меррі.

— Ну так, зараз. Краще зараз, аніж в інший раз, правда ж? Будь реалісткою, Меррі, витати в хмарах — марна справа. Боббі Кеннеді проти війни. Сенатор Юджин Мак-Карті проти. Сенатор Джавітс проти, а він — республіканець. Сенатор Френк Черч проти. Сенатор Вейн Морс проти, і то як! Я в захваті від цього чоловіка. Я написав йому і удостоївся відповіді з власноручним підписом. І звісно, сенатор Фулбрайт проти війни. Він, як вважають, запропонував Тонкінську резолюцію…

— Ф-ф-фул…

— Ніхто не каже…

— Тату, дай Меррі сказати.

— Вибач, дитино. Я слухаю.

— Фу-фулбрайт — расист.

— Хіба? Ти певна? Сенатор Вільям Фулбрайт з Арканзасу? Та ну. Ти щось плутаєш, дівчинко. — Якось вона уже висловилася не дуже схвально про одного чоловіка, якого він поважав, — супротивника Джо Мак-Карті, й тепер він щосили стримувався, щоб не накинутися на неї через Фулбрайта. — Але дай і мені закінчити. Що я казав? На чому я зупинився? На чому, чорт забирай, я зупинився, Сеймуре?

— Твоя думка полягає в тому, що ви обидва проти війни і хочете, щоб вона припинилася. Тут нема через що сперечатися — от що ти мав на увазі, по-моєму, — сказав Швед. Він тримався нейтрально, рівновіддалений від обох вогнедишних жерл, це влаштовувало його значно більше, ніж бути опонентом кожного. — Меррі вважає, що писати листи президенту вже пізно. Вона каже, що це марна справа. Ти ж вважаєш, що