Читати книгу - "Тихий американець. Наш резидент у Гавані"

— Це ще й через неї мені не хотілось би, щоб ви потрапили в біду, містере Уормолд. Вас можуть вислати звідси. Гавана просто осиротіє, втративши вашу дочку.

— Ви можете не вірити мені, капітане, але Сіфуентес не був моїм агентом.

— Чому ж, я вірю вам. Мабуть, ви були просто принадою, чимось на зразок дерев’яної качки, що нею приманюють крижнів. — Він допив «дайкірі». — Це мені на руку. Я теж люблю полювати диких качок, хоч би звідки вони прилітали. Вони зневажають бідних тубільних мисливців, та хай-но тільки всядуться, тоді вже я попостріляю!

— Який заплутаний цей світ. Краще вже продавати пилососи.

— Здається, торгівля йде непогано?

— Так, зовсім непогано.

— Я звернув увагу на те, що ви збільшили штат. Гарненька секретарка в розхристаному пальті, яка так влучно стріляє з сифонів... І ще отой хлопчина.

— Мені потрібен рахівник. Лопес не здатний до цього.

— Ага, Лопес... Ще один ваш агент, — засміявся капітан Сегура. — В усякому разі, так мені доповіли.

— Еге ж, він інформує мене про дії поліції.

— Стережіться, містере Уормолд! Лопес належить до тих, кого можна катувати.

Вони зі сміхом допили «дайкірі». В сонячний день легко сміятися на згадку про тортури.

— Ну, мені час, містере Уормолд.

— У вас, мабуть, повні камери моїх агентів.

— Вільне місце завжди знайдеться — досить поставити когось до стінки.

— І все-таки колись я обіграю вас, капітане.

— Сумніваюся, містере Уормолд.

Крізь вікно Уормолд бачив, як капітан Сегура обминув похмуру статую Колумба і попрямував до поліційного управління. Він замовив ще одну чарку дармового «дайкірі». «Гавана-клуб» і капітан Сегура, здавалося, замінили йому «Диво-бар» і доктора Гассельбахера — життя пішло новим річищем, і з цим доводилось миритися. Вороття назад не було. Доктора Гассельбахера принизили перед його очима, а дружба не терпить приниження. Він більше не бачив Гассельбахера. В цьому клубі, як і в «Диво-барі», він почував себе повноправним громадянином Гавани. Елегантний бармен, що подавав напої, навіть не намагався накинути йому пляшку рому з тих, що стояли на буфеті. Якийсь добродій з сивою бородою, як завжди о цій порі, читав ранкову газету; а онде, як звичайно, на хвилинку забіг листоноша, щоб підживитися безплатною чаркою,— всі вони, так само як і він, були громадяни Гавани. Четверо туристів вийшли з бару з пляшками рому в плетених корзинках; вони тішились, уявляючи, ніби їм і справді подаровано оті коктейлі.

«Вони іноземці, їх катувати не будуть»,— подумав Уормолд.

Він похапцем допив «дайкірі» і вийшов з клубу. Туристи схилилися над колодязем сімнадцятого століття: вони сипнули в нього стільки монет, що на них можна було б випити вдвічі більше, ніж вони щойно випили, зате забезпечили собі щасливе повернення в Гавану. Якась жінка гукнула його, і він побачив Беатрісу, що стояла між колонами арки біля крамнички з сувенірами, серед брязкалець, гарбузових бутлів та негритянських божків.

— Що ви тут робите?

Вона пояснила:

— Я завжди хвилююся, коли ви зустрічаєтесь із капітаном Сегурою. А сьогодні мені хотілося пересвідчитись...

— В чім?

Невже вона нарешті здогадалася, що в нього немає ніяких агентів? А може, дістала наказ стежити за ним — із Лондона чи від 59 200 з Кінгстона...

Вони пішли додому.

— В тім, що це не пастка і що поліція не стежить за вами. З агентом-двійником треба бути дуже обережним.

— Даремно ви турбуєтесь.

— А ви зовсім недосвідчений. Згадайте-но, що сталося з Раулем і Сіфуентесом.

— Сіфуентеса допитувала поліція,— повідомив Уормолд і з полегкістю додав: — Він провалився і більше нам не потрібен.

— Отже, ви теж провалились?

— Він нічого не виказав. Адже його допитував капітан Сегура, а Сегура працює на нас. Я вважаю, що час уже сплатити йому винагороду. Тепер він складає для нас повний список іноземних агентів, «диких качок», як він їх зве.

— Це дуже добре. А як споруди?

— З цим доведеться почекати. Не можу ж я примушувати його діяти проти своєї країни.

Ідучи повз собор, він, як завжди, подав милостиню сліпому старцеві, що сидів на сходах. Беатріса зауважила:

— Бути сліпим на такому сліпучому сонці, мабуть, зовсім не погано.

Уормолда раптом охопило творче натхнення.

— А знаєте, він зовсім не сліпий. Від чудово бачить, що діється навколо.

— Тоді він добрий актор. Я стежила за ним увесь час, поки ви сиділи з Сегурою.

— А він стежив за вами. Коли вже говорити правду, то це один з кращих моїх людей. Я завжди садовлю його тут, коли йду на побачення з Сегурою. Елементарна обережність. Я зовсім не такий безтурботний, як вам здається.

— Ви ніколи не повідомляли про це Лондон.

— А навіщо? У них же нема досьє на якогось там сліпого, до того ж я не користуюсь ним як інформатором. Та коли б мене заарештували, ви дізнались би про це через десять хвилин. Що б ви тоді зробили?

— Спалила б усі папери й одвезла Міллі до посольства.

— А Руді?

— Звеліла б йому радирувати в Лондон, що ми згортаємо справи, й одіслала б у підпілля.

— А як ідуть у підпілля?.. — Не чекаючи відповіді, він спокійно говорив далі, немовби розгортаючи сюжет якоїсь історії: — Старця зовуть Мігель. Він робить усе з любові до мене. Колись я врятував йому життя.

— Яким чином?

— Нічого особливого. Нещасливий випадок на поромі. Вся річ у тім, що я вмію плавати, а він — ні.

— І вам дали за це медаль?

Він скоса глипнув на неї, але на її обличчі була лише простодушна цікавість.

— Ні. Слави я не зажив. Якщо хочете знати, мене навіть оштрафували за те, що я витяг його в забороненій зоні.

— Яка романтична історія! Тепер він, звичайно, ладен віддати за вас життя.

— Ну, це було б занадто.

— Скажіть, будь ласка, у вас є де-небудь куплений за одне пенні блокнотик у чорній обкладинці для запису видатків?

— Та наче немає. А що?

— Ну ви ж записували свої перші закупки товарів — стальні пера, гумки?

— Не розумію, до чого тут пера?

— Я просто цікавлюсь, от і все.

— За одне пенні блокнота не купиш. А щодо пер, то в наш час усі мають автоматичні ручки.

— Ну, гаразд, забудьмо про це.