Читати книгу - "Тихий американець. Наш резидент у Гавані"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Ні, дякую. А в разі провалу він зможе почати все знову?
— Він придумав дещо хитріше: обійшов ворога з тилу. Завербував агента в управлінні поліції, причому агента-двійника.
— А вам не здається, що ці двійники досить непевні? Ніколи не знаєш, кому дістанеться бублик, а кому — дірка.
— Я певен, що наш резидент зуміє фукнути його, коли треба, — відповів шеф. — Я кажу «фукнути», бо вони обидва — завзяті шашкісти. До речі, гра — чудовий привід для зустрічей.
— Ви собі навіть не уявляєте, як нас непокоять оті споруди. Шкода, що вам не вдалося дістати їх фотографій до загибелі того агента. Прем’єр наполягає, щоб ми повідомили американців і попрохали в них допомоги.
— Не можна цього робити, ні в якому разі! Хіба ж можна на них покладатися!
Частина п’ята
Розділ перший
— Фук,— сказав капітан Сегура.
Вони зустрілися в «Гавана-клубі», який, власне, був звичайнісіньким баром і належав конкурентові «Баккарді»[113]; за коктейлі з ромом грошей тут не брали, і це давало Уормолдові змогу збільшувати свої заощадження, приписуючи вартість випитого до загальної суми витрат,— пояснити Лондону, що спиртне можуть подавати безкоштовно, було б однаково неможливо. Бар містився на першому поверсі старовинного будинку, і крізь його вікна було видно собор, де колись у давнину лежало тіло Христофора Колумба. Сіра кам’яна статуя Колумба стояла перед собором і мала такий вигляд, ніби вона сторіччями формувалася під водою, мов той кораловий риф.
— А знаєте,— мовив капітан Сегура, — раніше я вважав, що ви не полюбляєте мене.
— У шашки сідаєш грати зовсім не з любові до партнера.
— Цілком з вами згоден. Дивіться! Я проходжу в дамки.
— А я беру у вас зразу три шашки.
— Ви, певне, думаєте, що я прогавив. Та зараз побачите, що це мені вигідно. Ось я б’ю вашу єдину дамку... Навіщо ви їздили до Сантьяго, Санта-Клари та Сьєнфуегоса два тижні тому?
— Я щороку їжджу туди в справах фірми.
— Воно таки справді скидалося на те. У Сьєнфуегосі ви зупинилися в новому готелі, пообідали на самоті в приморському ресторані, пішли в кіно і повернулися додому. Наступного ранку...
— Ви що, справді вважаєте мене за таємного агента?
— Правду кажучи, починаю сумніватися. Здається, наші друзі помилились.
— А хто вони, ті ваші друзі?
— Ну, скажемо, друзі доктора Гассельбахера.
— А хто вони?
— Я повинен знати, що діється в Гавані, — сказав капітан Сегура, — але не зобов’язаний давати комусь інформацію або ставати на чийсь бік.
Тим часом його дамка вільно пересувалася по дошці.
— А хіба на Кубі є щось таке, чим може зацікавитись іноземна розвідка?
— Наша країна, звичайно, маленька, але вона розташована дуже близько від американського узбережжя і може загрожувати вашій базі на Ямайці. А коли якусь країну оточують з усіх боків, вона всіляко намагається пробити собі вихід.
— Яку ж роль я... або, скажімо, доктор Гассельбахер... могли б відіграти в міжнародній стратегії? Один — торговець пилососами. Другий — лікар, що облишив практику.
— У кожній грі є пішаки, — пояснив капітан Сегура. — Ось як і в нас: я б’ю оцю шашку, і ви без жалю віддаєте її. Доктор Гассельбахер — мастак розгадувати кросворди.
— До чого тут кросворди?
— З таких виходять непогані криптографи. Мені якось показали вашу телеграму в розшифрованому вигляді... точніше кажучи, дали змогу знайти її. Можливо, гадали, що я вишлю вас із Куби.— Він осміхнувся.— Батька Міллі! Вони ж бо нічого не знають...
— Що то була за телеграма?
— У ній ви твердили, ніби вам пощастило завербувати інженера Сіфуентеса. Це, звичайно, нісенітниця. Хто-хто, а я його добре знаю. Мабуть, вони й стріляли в нього, аби надати вірогідності отій телеграмі. А може, й самі зліпили її, щоб якось позбутися вас.
— Дивна історія. — Уормолд пересунув шашку. — А чому ви так переконані, що Сіфуентес не мій агент?
— Бо ви зовсім не вмієте грати в шашки, містере Уормолд, а крім того, я допитував Сіфуентеса.
— Ви катували його?
Капітан Сегура засміявся.
— Ні, він не належить до людей, яких можна катувати.
— Я й не знав, що в тортурах теж є класова нерівність.
— Любий містере Уормолд, невже ви не розумієте! Одні люди наперед знають, що їх будуть катувати, інші ж можуть обуритись від самої думки про це. Катування завжди відбувається, так би мовити, з обопільної згоди сторін.
— Тортури бувають різні. Коли трощили лабораторію доктора Гассельбахера, то теж були тортури...
— Мало чого можуть накоїти дилетанти! Поліція не має до цього ніякого відношення. Доктор Гассельбахер не належить до тих, кого катують.
— А хто ж до них належить?
— Бідарі моєї країни. Бідарі всієї Латинської Америки. Бідарі Центральної Європи і Сходу. А у ваших заможних країнах немає бідняків, тому ви й не належите до тих, кого катують. Поліція Куби може як хоче знущатися з бідняка латиноамериканця чи прибалта, але й пальцем не зачепить того, хто приїхав з вашої країни або Скандінавії. Це закон для обох сторін. Католиків легше допитувати, ніж протестантів, до того ж серед них і злочинців більше. От бачите, я добре зробив, що проліз у дамки. Тепер останній хід — і ви програли.
— Ви, мабуть, завжди виграєте. А теорія ваша досить-таки цікава.
Вони випили ще по одній порції дармового «дайкірі», такого холодного, що аж зуби ломило.
— А як там Міллі? — поцікавився капітан Сегура.
— Гаразд.
— Чудова дівчинка. І так гарно вихована.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тихий американець. Наш резидент у Гавані», після закриття браузера.