Читати книгу - "Список Шиндлера"

Латишки постригли кожну, поголили їм пахви й лобки. Після душу їх голими повели до бараку квартирмейстера, там їм видали одяг померлих. Побачивши себе з обстриженим волоссям, у якомусь ганчір’ї, вони не втрималися від зовсім дитячого сміху. Маленька, крихка Міла Пфефферберґ, яка схудла до тридцяти кілограмів, отримала одяг, пошитий на якусь товсту тітку, і розреготалася. Напівмертві, виряджені в лахи, позначені фарбою, вони скакали, дуркували і робили смішні пози, хіхікаючи, немов школярки.

Клара Штернберґ почула, як одна дівчина з СС спитала в колеги:

— І що Шиндлер з усіма цими бабусями робитиме?

— Яке кому діло, — відповіла та. — Про мене, хай хоч богадільню відкриває.

Хоч там чого очікуєш, а до вагонів заходити завжди було страшно. Навіть у холод там панувало відчуття задухи, підсилене темрявою. Заходячи до вагону, діти завжди проштовхувалися до будь-якої смужки світла. Цього ранку Нюся Горовиць так примостилася біля далекої стіни, де відходила дошка. Визираючи, вона могла бачити за коліями чоловічу частину табору. Вона побачила, що там якась групка дітей дивиться на потяг і махає. У цих рухах була якась дуже особиста наполегливість. Дивно, подумала Нюся, оцей схожий на її шестирічного братика, який зараз у безпеці в Шиндлера. А поряд — ну просто близнюк двоюрідного Олека Роснера. І тут вона зрозуміла: то і були Ричард з Олеком.

Нюся розвернулася до матері й потягла її за рукав. Подивилася й Реґіна, в її голові прокрутився той самий жорстокий цикл впізнавання, і вона заплакала. Вагон тепер закрили, усі вони скупчилися майже в темряві, і кожен жест, кожен запах надії чи паніки переходив на всіх. І всі теж заплакали. Мансі Роснер, яка стояла неподалік своєї невістки, нахилилася подивитися, побачила сина, який махав рукою, і теж заголосила.

Розчахнулися двері, і здоровенний сержант спитав, хто галасує. Ніхто не мав мотивів вийти наперед, але Мансі й Реґіна проштовхалися до есесівця.

— Там моя дитина! — сказали обидві.

— Мій синок, — сказала Мансі. — Я хочу показати йому, що я жива.

Сержант сказав їм вийти на простір посеред табору. Коли вони опинилися перед ним, вони стали гадати, чого він хоче.

— Ваше ім’я? — спитав він Реґіну.

Вона назвалася — і він поліз кудись собі за спину і щось витяг з-за пояса. Жінка гадала, що то буде пістолет. Але в руці був лист від її чоловіка. Був і лист він Генрі Роснера. Він коротко розповів про поїздку з Брюннліцу з їхніми чоловіками. Мансі спитала, чи не дозволить він їм пролізти під вагон, ніби за потребою: це інколи дозволялося, коли потяг довго стоїть. Сержант погодився.

Коли Мансі опинилася під вагоном, вона щосили свиснула умовним свистом, яким вона на Аппельпляці підкликала Генрі й Олека. Олек почув її і замахав. Він розвернув Ричардову голову і показав мам, які визирали до них з-за коліс поїзда.

Припинивши махати, Олек закотив рукав і показав татуювання, яке, немов варикозна вена, випиналося в нього на руці. Звичайно, жінки махали, кивали, плескали в долоні. Малий Ричард теж показав татуювання на руці й почув оплески. «Погляньте, — хотіли сказати хлопчаки, закочуючи рукави. — Ми будемо жити!»

Але жінки під вагоном дуже тривожилися.

— Що з ними сталося? — питали вони одна одну. — Господи, що вони тут роблять?

Вони розуміли, що листи це прояснять. Вони відкрили їх і стали читати, а тоді відклали й помахали синам.

Тоді Олек розтиснув долоню і показав кілька картоплин, дрібних, як горох, на долоні.

— Дивись, — крикнув він, і Мансі добре його почула. — Не бійся, я не голодуватиму!

— Де тато? — крикнула Мансі.

— На роботі, — сказав Олек. — Скоро прийде. Я йому цю картоплю зберіг.

— О Боже, — прошепотіла Мансі до невістки. — Оце так харчі в нього в руці.

Малий Ричард був відвертий.

— Мамушко, мамушко, мамушко! — закричав він. — Я так їсти хочу!

Але і він показав кілька картоплин. Це для тата, пояснив Ричард. Долек і скрипаль Роснер працювали в каменоломні.

Першим прийшов Генрі Роснер. Він теж став біля дроту і показав оголену руку.

— Татуювання! — гордо сказав він. Але дружина помітила, що він тремтить, водночас пітніючи й мерзнучи. У Плашуві йому було несолодко, але йому дозволялося відсиплятися в малярській після ночей, коли він грав Легара на віллі. Тут, в оркестрі, який інколи супроводжував колони до «душових», він грав геть не свою музику.

Коли прийшов Долек, Ричард підвів його до огорожі. Він бачив, як з-під вагона визирають охлялі, але гарні жінки. Найдужче Генрі боявся, що жінкам запропонують залишитись. Із синами в чоловічому таборі вони бути не зможуть. Вони зараз у найкращих обставинах, можливих в Аушвіці, — сидять під потягом, який точно поїде до вечора. Думка про сімейне єднання тут була ілюзією, але чоловіки в Біркенау боялися, що жінки будуть ладні за неї померти. Тож Долек і Генрі щосили бадьорилися, говорячи, як татусі в мирний час, які їдуть із синами на Балтику, відпускаючи своїх великих і малих дівчат до Карлсбада.

— Дбай про Нюсю! — вигукував Долек, нагадуючи дружині, що в неї є ще одна дитина, що сидить у неї над головою у вагоні.

Нарешті якась милосердна сирена пролунала над чоловічим табором. Чоловіки та хлопчики мали йти. Мансі й Реґіна вдерлися назад до вагона — і двері зачинилися. Вони сиділи тихо. Тепер уже ніщо їх не здивує.

Поїзд поїхав надвечір. Були звичайні розмови й гадки. Міла Пфефферберґ вважала, що їх везуть не просто до Шиндлера, половина жінок у вагонах не зможуть прожити й тижня. Вона й про себе думала, що доживає останні дні. У Люсі була скарлатина. Пані Дреснер, яку доглядала Данка, була змучена дизентерією і, здається, майже помирала.

Але у вагоні Нюсі Горовиць жінки бачили в дірку гори й сосни. Хтось із них тут бував у дитинстві, хтось вирізняв якісь конкретні гори навіть із підлоги, і це давало їм безпідставне відчуття свята. Вони трусили за плече дівчат, які сиділи посеред грязюки на підлозі, втупившись в одну точку.

— Майже приїхали! — обіцяли вони.

Але куди? Ще один фальшивий приїзд вони не переживуть.

На холодному світанку наступного дня їм наказали виходити. Десь у тумані сопів паровоз. На вагонах унизу висіли брудні бороди бурульок, повітря було колюче. Але то не було важке, задушливе повітря Аушвіцу. То була якась сільська станція. Вони пішли вперед, не відчуваючи ніг у черевиках, усі кашляли. Невдовзі вони побачили перед собою велику браму, а за нею здоровенну кам’яну споруду, з якої стирчали димарі, — просто близнючку такої самої споруди Аушвіцу. Коло