Читати книгу - "Список Шиндлера"

боявся ворожості пасажирів. Натомість у вагоні до них підійшла якась жінка, пригостила Олека й інших дітей хлібом і яблуками, весь час з викликом поглядаючи на сержанта. Унтершарфюрер, однак, поводився з нею чемно і сухо кивнув. Пізніше, коли потяг зупинився в Усті-над-Лабем, сержант залишив свого помічника глядіти в’язнів і пішов до буфету, звідки приніс їм кави й печива, купленого за свої гроші. Вони з Роснером і Горовицем розговорилися. Що більше унтершарфюрер говорив, то менше скидався на представника тієї самої поліцейської сили, що й Амон, Гуяр, Йон та інші.

— Я везу вас до Аушвіцу, — сказав він, — а там заберу жінок і повезу на Брюннліц.

Така от іронія долі: першими про те, що жінок відпускають з Аушвіцу, дізналися Роснер і Горовиць — чоловіки з Брюннліцу, яких саме везли в Аушвіц.

Роснер і Горовиць були в захваті. Вони сказали синам: «Цей добрий пан привезе маму до Брюннліцу!» Роснер спитав унтершарфюрера, чи може він передати листа Мансі, а Горовиць попросив передати записку Реґіні. Свої листи вони написали на папірцях, які їм дав унтершарфюрер, — на таких він писав до власної дружини. У листі Роснер призначав Мансі зустріч на Подґужі в разі, коли вони обоє будуть живі.

Коли Роснер з Горовицем склали свої послання, есесівець сховав листи в кишеню форменої куртки. «Де ж ти був усі ці роки? — думав про нього Роснер. — Ти теж починав як фанатик? Ти теж аплодував, коли боги з трибуни проголошували: “Євреї — це наше нещастя!”».

Проїхали ще якусь частину дороги, аж тут Олек прихилився до батькового плеча і заплакав. Спочатку він не казав Генрі, що його засмутило. Коли ж він усе ж сказав, то виявилося, що йому шкода, що тата через нього везуть до Аушвіцу. «Тепер ти маєш загинути через мене…» — казав Олек. Генрі намагався заспокоїти сина якоюсь вигадкою, але це не допомогло. Усі діти знали про газ. І реагували на обман різкістю.

Унтершарфюрер нахилився до них. Звичайно, розмови він не чув, але в його очах теж стояли сльози. Олек неймовірно їм здивувався — мабуть, так інша дитина дивується цирковій тварині на велосипеді.

Хлопчик не зводив очей із сержанта. Неймовірно, у того були братські сльози, сльози такого самого в’язня, як вони.

— Я знаю, що буде, — сказав унтершарфюрер. — Ми програли війну. У вас буде татуювання. Ви будете жити.

У Генрі було таке відчуття, що цей чоловік обіцяє не дитині, а собі, озброює себе певністю, яка, може, через п’ять років, коли він згадуватиме цю поїздку, його заспокоюватиме.

Увечері після пошуків дроту Клара Штернберґ чула, як хтось вигукує імена, як сміються жінки — це все відбувалося коло бараків Schindlerfrauen. Вона виповзла зі свого сирого бараку і побачила, що шиндлерівських жінок шикують по той бік огорожі жіночого табору. Дехто з них був вбраний лише у блузки й рейтузи. Худі, як скелети, жінки без жодного шансу. Але вони щебетали весело, як дівчатка. Здається, раділа навіть блондинка з СС — бо її теж випускали на волю з Аушвіцу разом з ними.

— Schindlergruppe, — сказала вона, — ви йдете до сауни, а потім на поїзд.

Здається, наглядачка відчувала, що відбувається щось надзвичайне.

Приречені жінки з бараків навколо порожніми очима дивилися на цих щасливих дівчат. Ці жінки зі списку привертали увагу, вони так раптово випадали з ритму цього місця. Звичайно, це нічого не означало. То була химерна подія, що не впливала на життя більшості, не обертала процес назад, не розвіювала дим, що стояв у повітрі.

Але для Клари Штерберґ це видовище було нестерпне. І для шістдесятирічної пані Крумгольц, яка була теж напівмертва, але сиділа в бараку для старих. Пані Крумгольц почала сперечатися з голландкою-капо біля дверей свого бараку. Я йду до них, казала вона. Капо напустила цілу димову завісу аргументів. Урешті-решт, сказала вона, вам тут буде краще. Поїдете і помрете у вагонах для худоби. До того ж я ще й матиму пояснювати, чого ви не тут. То скажете їм, відповіла пані Крумгольц, що я в списку Шиндлера. Там усе залагоджено. У записах все є, не питання.

Вони сперечалися п’ять хвилин, обговоривши при цьому свої родини, згадавши, хто звідки походить, можливо, шукаючи слабкого місця поза чіткою логікою суперечки. Виявилося, що прізвище голландки теж Крумгольц. І вони стали говорити про свої сім’ї.

— У мене чоловік, мабуть, у Заксенгаузені, — сказала голландська пані Крумгольц.

А краківська пані Крумгольц сказала, що її чоловіка і дорослого сина кудись повезли, може, в Маутгаузен.

— А мене мали везти до Моравії в табір Шиндлера. Он ті жінки за парканом — вони туди само.

— Та нікуди їх не везуть, — сказала голландська пані Крумгольц. — Чесне слово. Ніхто тут нікуди не їде — всім одна дорога.

Краківська пані Крумгольц сказала:

— А вони вважають, що їх зараз везтимуть. Ну будь ласка!

Навіть коли шиндлерівські жінки введені в оману, пані Крумгольц із Кракова хотіла розділити їхню оману. Капо-голландка це зрозуміла і відчинила двері бараку — хай буде що буде.

Але тепер між пані Крумгольц із пані Штернберґ і всіма іншими шиндлерівськими жінками була огорожа. Без електрики. Але її збудували за всіма правилами Секції D, натягнувши щонайменше вісімнадцять секцій дроту. Найщільніші дроти були вгорі. Унизу вони йшли паралельними лініями, між якими було приблизно по п’ятнадцять сантиметрів. Але між кожною групою паралельних дротів був простір менший ніж тридцять сантиметрів. Того дня, як стверджують свідки й самі жінки, і пані Крумгольц, і пані Штернберґ якось пролізли крізь огорожу, щоб приєднатися до шиндлерівських жінок у тій мрії про порятунок, якій вони раділи. Пролізши в, може, двадцятип’ятисантиметрову щілину, порвавши одяг і подряпавшись, вони повернулися до списку Шиндлера. Їх ніхто не спиняв, бо ніхто не думав, що це можливо. Для інших жінок Аушвіцу цей приклад нічого не означав. Будь-який інший утікач, пробравшись крізь одну огорожу, опинявся перед другою, а тоді третьою, а остання огорожа була під напругою. А для Штернберґ і Крумгольц огорожа була лише одна. Одяг, який вони взяли з гетто і пронесли через брудний Плашув, лишився на дроті. Голі, роздряпані в кров, вони помчали до своїх.

Пані Рахель Корн, яку в сорок чотири роки прирекли до шпитального бараку, витягла у вікно її дочка, на плечі якої жінка тепер спиралася в колоні Шиндлера. І для неї, і для тих двох це було як заново народитися. Здається, вся шеренга їх вітала.

У лазні жінками Шиндлера зайнялися перукарки.