Читати книгу - "Юність Василя Шеремети"

Йдуть довго. Ліс стає щораз цікавішим. Величезні дуби й сосни маєстатно здіймаються і закривають небо. Безліч птаства скаче по гілках і, здається, намагається перекричати галасливу молодь. Подекуди крізь гілля проривається навскіс сріблясте соняшне проміння, творячи привабливий образ світла й тінів, прояснюючи повітря, зеленаво-сірі стовбури дубів, широке, мокре від роси листя. Як багато тонів, барв, руху, свіжості... Як чудово десь недалеко викуковує зозуля і як старанно стукотять дятли.

Нарешті ліс змінюється. Кінчається ділянка старих дерев і починається молодняк. Кущі грабини, молоді дубки, гнізда ліщини, ріжні кущі диких рослин, як вовчі ягоди, горобина, а між ними — молоді пагони малини, ожини та чорниць. Варвара Сергіївна десь там кричить, що всі мають зупинитися. Тут є прекрасні галявини з молодою, рівною, зеленою травою, де можна розбити табори, поділитись на гуртки і розпочати забави.

Усі зупиняються. Справді, кращого місця не знайти. Сонце вдирається сюди і несамовито гріє. З великого лісу повіває приємним холодком. Там далі тече невеличкий струмок, десь там далі навіть має бути якесь джерельце, де можна брати чисту воду. Чудово. Ось тут прекрасна галявина під густими кущами осичини вперемішку з дубняком. Гурт молоді — дівчата й хлопці — негайно її займають. Не всі тут змістяться, тому решта шукає собі іншого місця. Ті, що залишаються, одразу падають у траву — їм хочеться обнятись з сирою землею, торкнутись її не тільки ногами, але й руками, а навіть устами. Трава, мов барвисте руно, і кожному хочеться тут посидіти чи полежати.

Але вони прийшли сюди не сидіти чи лежати. Ось вже з’явився на сцену Гриб, який завжди в таких випадках перший.

— Молоді, дорогі дівчатонька й хлопчатонька! — починає він. — Славне козацтво, славне лицарство! Дозвольте мені сьогодні на цьому славному місці розпочати нашу денну програму. Першою точкою нашою хай будуть забави... Щоб не зламати славної традиції всіх шкільних забав, розпочнемо знаною грою в кота і мишу.

— Бравоооо! — заплескали і загули всі... Враз встають, роблять коло, хтось там за кота, хтось за мишу. За кота, звичайно, хлопець, за мишу — дівчина... Кота не сміють пускати в коло. А увірветься до кола — не сміють випустити назовні. Поставали. Миша вже в колі. Кіт починає бігати, нявкає, шукає дірки, де б йому продертися до середини. Мишка струнка, насторожена. Кіт ось рвонувсь вперед, кинувся з усієї сили, але дарма... Не пощастило йому прорватися. Але він не втрачає надії. Він знову і знову намагається прорватись. Мишка стрибає з викриками від одного кінця кола до другого... Але — увага! Мишко, тікай! Кіт прорвався і не встигла вона крикнути, як він уже біля неї. Вона майже непритомна, метнулась, її швидко випустили, і коло знову зімкнулося перед самим котиковим носом. Він з розгону цілою силою вдаряє в коло з надією прорватися, але дарма. З кота вже капає піт. Він засапався. Мишка вже стрибає поза колом і звідти дражнить його. Його завдання тепер вирватись з кола і там на чистому полі розправитись з тією спокусою. Він ходить, міркує, обдурює то там, то там ланкових кола і от... Раз! Рвонувсь!.. Прорвав! Кілька хлопців чи дівчат попадали назад. Крик, регіт. Мишка з переляку забуває, що треба вбігти до кола, тікає набік, але котові тільки того треба. Він хижо кілька разів стрибнув і бідна мишка — ах, ой! І попалась. Серце їй б’ється, ніби від справжнього переляку. Кіт тримає її деякий час і пускає...

Кіт і мишка міняються. Гра йде далі. Всі набирають смаку й азарту. Обличчя швидко розгоряються, щічки, мов яблучка, оченята горять, горять і блищать, мов краплини роси.

Цю гру змінює інша. Дівчата мусять відпочити. Хлопці грають лози. Шкода, що тут мало розгону. Ряд хлопців стає на певній відстані і схиляє голови. Задній розбігається і стрибає... Через першого, через другого, через третього, через усіх до кінця, а перестрибавши, сам стає спереду, нахиляє голову і впирається рукою об коліно для рівноваги. А задній без перерви знов стрибає. Дехто не перестрибне, дехто не витримає тягару і падає — дівчата збоку дивляться, декому плещуть, з декого сміються. Кожний стрибає з усієї сили, щоб не осоромитись.

Після цього починають іншу, також хлоп’ячу гру... Роблять піраміду. Стають у кількох, беруться за руки, інші вилазять на перших, ще інші — на других і нарешті висока у три поверхи піраміда... Дівчата захоплено верещать і плещуть. Хлопці організують нову гру для всіх. Виступають співаки — солісти, декламатори і танцюристи... Тут уже відзначаються Біленко з Грибом, панна Варвара та панна Надія. Тепер з приємністю підсуваються ближче також і вчителі. Вони вдоволені грою молоді. Варвара Сергіївна і сама з приємністю заграла б дещо. Вона такі речі любить. Шкода тільки, що не взяла черевиків на низьких закаблучках.

Починають співати. Найбільше всім імпонують речі гумористичні. Гриб з Біленком дуже дотепно проспівали “Сидить дід на печі”. Вони не тільки заспівали, але й заграли, їх засипали бурею оплесків. Вони комічно розкланялись, наслідуючи старих діда та бабу. Дівчата проспівали свої знані “Розіслався гай зелений” та “Коли розлучаються двоє”. їм також плескали, але більше з чемности, ніж з потреби, бо все це дуже в гімназії знане і оклепане.

Особливого і то несподіваного успіху досягнув тут також Василь Шеремета. Досі він взагалі нічим не “прославився”. Грав, бігав, стрибав, як і всі. Але ось капосний Гриб вийшов і заявив, що тут між ними є славний-преславний поет, який протягом одної хвилини зімпровізує на будь-кого епіграму... Це викликало бурю захоплення. Всіх дуже заінтригувало. В один голос всі зажадали поета-чудодія на сцену. Виявилося, що це Шеремета. Він уже, правда, не так хвилюється, як колись, але в кожному разі хвилюється. Але нічого... Виходить... Гриб — конферансьє. Наперед умовляються, на кого мають бути зложені епіграми, бо все-таки Василь повинен трохи подумати. Але це має бути непомітно. Гриб повинен так довго розважати публіку, поки Шеремета не придумає чогось.

І от... Готово. Гриб заявляє:

— Зараз буде зложена епіграма на славного вченого мужа нашої школи, славнозвісного соціолога пана-товариша Козенка.

— Вибір дуже влучний, бо Козенко майже не виявляє себе, тримається окремо. А особливо він уникає дівчат. Шеремета виходить і, звівши очі до неба, ніби замислюється, починає:

А!.. Козенко? Де є енко...

Не денщик і не Шельменко...

Це є мудрий райський змій...

І