Читати книгу - "Юність Василя Шеремети"

— Любить, не любить, любить, любить, любить... Все любить! — Обриває швидко всі пелюстки і все “любить”.

— Ах, це хороша квітка... Шеремето! — щебече дівча і нахиляє сюди й туди голову. Уста її химерно надуваються.

— Скажіть! Ви любите Киру? — Вона знає, що Василь відповість їй не те, що їй хочеться, і вона не дає йому часу на відповідь.

— Ні, ні, ні! — швидко щебече вона. — Ви не викручуйтесь! Ну, скажі-і-іть! Правду скажіть... А знаєте... Ви зветесь Василь? Правда?

Він кивнув, що правда.

— Ви подібні на нашого Мурика, ха-ха-ха! — сміється вона, здається, без причини. — А тепер я Вас буду ловити. Тікайте!

Василь тікає. Вона біжить за ним. Ні-ні... Так вона не зловить. Добре. Василь не тікає більше, а тільки викручується. Але й так вона не зловить. Вона регоче, від сміху не може бігти, потім присідає на землю і нарікає:

— Ні. Ви не тікайте так... Я вас... Я вас... Я не можу... Ви — хлопець, а я дівчина... — Але це тільки підступ. Вона ось уже зірвалась, кидається на нього і ловить...

— Зловила, зловила! Ага, ага! Зловила. — І вона тримає його з усієї сили, хоч він і не думає видиратись. І зненацька, так як вони стояли один проти одного, він бере її за обидва лікті, притягає до себе, правою рукою миттю охоплює тонкий, гнучкий стан, нахиляється і кладе їй швидкий поцілунок. Уста її вогкі, розкриті, ніжні... Очі зовсім перелякані і широко відкриті. Вона хоче крикнути. Руки пружньо, з усієї сили відпихають його від себе.

— Не можна! — викрикує вона стисненим, переляканим, через заціплені зуби шепотом. І в ту саму мить несподівано і рвучко її рученята обіймають його шию, міцно до тремтіння стискають її, розриваються знов, і вона з викриком, мов злякане звірятко, зникає у кущах.

Це все одна мить. Блискавична, нагла й неповторна. Сталося неймовірне. Як сильно б’ється серце. Яка шалена напруженість.

Який це день? Рік? Дійсність чи сон? Підняв ліву руку і поклав на чоло. Воно гаряче і вогке. Рука піднялася вище і сковзнула по м’якому волоссю. Зробив крок вперед. Торкнувся молодої деревини, і на нього впало кілька звинених хрущів.

Це дійсність, це — дійсність... Так було, їх могли бачити... Козенко. Він бачить все. Швидко глянув навкруги. Куди тікати? Сюди... Зірвався і побіг в зелене...

Благословенна мить, що породжує вічність з вічности і кладе сувору печать добра і зла. Не можемо пройти і не торкнутись. Не можемо бачити і не знати. Підійми свою правицю, Творче мудрого, і скарай нас, коли робимо не так. Коли ж кроки наші праві і серце наше тільки чинить твої мудрі правди — розкрий нам глибини істини і хай буде, як треба бути, тепер, завжди і на віки вічні!

Василь вийшов з лісу і опинився між товаришами. Там, у тих кущах йому даровано невідомим Богом велику таємницю. Він заховав її глибоко в собі і замкнув на тяжкий замок сорому й мовчання.

Збираються відходити. Гамірливий, барвистий день з неймовірним розмахом пролетів над плянетою. Сонце пропекло по-синьому свою вогненну путь і загрозливо зупинилось над заходом. Здається, воно ось-ось зірветься і зі страшною силою грохне на ліс, на землю, заливаючи все вогнем.

— Додоомуу! Додоомуу! — Від’їзд! — чути чистий, сильний голос Варвари Сергіївни. Луна його йде поміж деревами... — Додому! Додому! — відбивається там далеко.

Захекані та розчервонілі вириваються звідусіль молоді люди. На них — вогонь сонця. Вони напоєні вщерть силою повітря, їх молодість кричить криком, бо їм так добре на землі...

— Гей там!.. Збірка! Скоро прийде потяг!

Збираються всі з вінками, квітами, здоровенними дрюками — розхристані, спітнілі...

— Гей, гей! Го-го-го! — лунають вигуки. Сотні ніг топчуть вогкувату, вкриту лісовим квітом, землю. Йдуть! Всі йдуть... Впереміш... Молодь, молодь, а між ними, мов окремі острівки, їх учителі.

І ось вони на станції. Це не станція, це — саме життя! Ще ось за хвилину вирветься з зеленого лісу потяг і понесе їх до нового. Чути вже свист! Він вже йде. — Славаа! — виривається з сотні юних грудей. Потяг зупиняється. Він добродушно чмихає і чекає. Сідайте! Сідайте всі! Поїдемо... Дим виривається з нутра машини і розлягається над зеленим простором. Повінню вривається молодь в двері, вікна і в кожну щілину. Варвара Сергіївна вже не може дати ради. Вигуки, сміх, свист... Всі місця вже запхані... Червоні, сяючі обличчя заповнили всі вікна. Безліч рук без потреби має в повітрі. А потяг чекає, чмихає, а дим виривається і розлягається... А стрілка годинника йде вперед... Ще мить, і засвистить свисток... Є вона. Різкий посвист розсікає гущавину лісу. Луна його біжить шалено в хащі і сповіщає: Їїїдуть! їдуть! Бойове, велике, сильне прощання... Вириваються нові, чорні звої диму. Колеса рушають — поволі, швидше, ще швидше... Починається пісня — одна, друга, в кожному вагоні... Обличчя співають, руки миготять... Вагон за вагоном, вагон за вагоном — колеса поцокують на стиках, беруть розгін, мигають і пролітають вперед. Вперед!

Потяг пішов просто і рівно туди, де в перспективі видно безмежний обрій. Він віддаляється. Він меншає і зникає там, де зникає все... У безмежності... У вічності...

Прага-Городок, 1940-44