Читати книгу - "Юність Василя Шеремети"

— Куди йому! Він зайнятий поважними справами. — Підходить Козенко, підходить Стасюк. Всі тут на пероні і всі чекають потягу. Пів до сьомої. Сонце вилетіло в простір, ніби розжарене ядро, вистрілене з гармати. А там далі — долина, розгортається широчінь, обрій, поодинокі, зовсім білі на синьому хмарини, синюваті обриси пригірків, темні, ніби тушем кинуті, плями дерев, зелені килими ланів, якими ходить своєю легкою ходою польовий бог і топче їх, збиваючи хвилю барви старого спижу.

Потяг сформовано. Паротяг спереду. Стовп диму і пари виривається з його чорного нутра і розлягається. Вагончики з написами ПКП і римськими III стоять один за одним, мов слухняні раби за своїм паном. З шумом вдираються до них хлопці та дівчата. Рух, вигуки, розкотистий сміх, помахи хустинок, стрибки сюди, стрибки туди, метушня Варвари Сергіївни та Семена Івановича, які намагаються надати стихії якогось ладу, — все це творить образ, гідний окраси весни. Десь з’явилися величезні галузки розцвілого каштану, хтось уже заквітчав ними вагон; ті он групою, мов молоді пташата з кубла, повисували з вікон голови, попростягали руки і кричать, щоб їм дали зеленого. Потяг свистить, на перон виходить вартовий станції у червоній рогатівці.

— Сядаць! Завєраць! 0-о-од’язд! — кричить він. Двері з грюкотом зачиняються... — Нє вольно стаць на...

Останнє кондукторове слово зникає. Потяг уже рушає. Сотні голосів кричать якесь гаа-ааа-ооо! І, при тому, махають руками, хустинами, головами, хоч на пероні, крім кількох залізничників, нікого не лишається. Рідко коли відходить з цієї маленької станції така криклива і барвиста каравана. У вагонах тісно. Не всі можуть сидіти, а ті, що сидять — сидять пліч-о-пліч, нога при нозі, п’ятьох, шістьох на одній лавиці, на колінах, де прийдеться, навіть вишкрябались на полиці і там галасливо розляглися.

Дівчата виокремилися від хлопців. Так забажала Варвара Сергіївна. І добре. Хлопці зовсім їх не потребують для щастя. Вони можуть самі перекидатись дотепами, підспівувати вояцькі пісні. — Миколо! — Гов! — Нічого! Це тільки, чи ти здоров! “Вийшла Дуня за ворота, а за нею солдат рота, гей, гей, гей, Дуня-я, Дуня — ягідка моя!” — починає хтось, і з усіх вікон по полях і розлягається: “Гей, гей, гей... Дуня-я, Дуня — ягідка моя!” Пісня всім подобається. Скінчились слова, але тут огортає Василя бажання імпровізації. Потрібні тільки перші рядки, яких співається сольо. Василь імпровізує: “І було б усе гаразд, тільки вирвався Тарас!” — Хор підхоплює: “Гей, гей, гей... Дуня-я, Дуня — ягідка моя!”. “Тарас Дуню пригортає, Дуня губки відвертає! Гей, гей, гей!...” Дівчата також пробують співати. Вони затягнули “їхав стрілець на війноньку”, але спів хлопців зовсім заглушує їх. Варвара Сергіївна сидить з дівчатами і посміхається. Вона вдоволена. За переділкою сидять директор у свіжому, кремовому убранні, Семен Іванович у темно-синій з виложеним коміром сорочці, Річицький у старому, але старанно випрасуваному білому полотняному костюмі і їжакевич у звичайному дбайливо утриманому убранні, з краваткою та з усім, що до того належиться. Вони, мабуть, шкодують, що сіли так далеко від хлопців, а ті там тепер виробляють, що хочуть... Вони прислухаються до хлоп’ячого співу, потім директор питає:

— А котрий то там імпровізує? — Вусики його Невдоволено моргають, бо він не може встати, піти туди й крикнути: “Ей, ей! Тихо там!..” Семен Іванович посміхається в свої невеликі, рудуваті підківкою вусики.

— Це, здається, Шеремета, — каже він по хвильці. — То знаєте... Молодь, — додає він до сказаного.

— Но, но, но! Добре, добре, добре! Але це зовсім не пісні для учнів. Вони ж не солдати... Зробите їм, Семене Івановичу, зауваження. їжакевич посміхається також, бо йому й самому хотілося б отак поспівати, і філософствує:

— А от цікаво... Як тільки всідає до вагона більша кількість організованих людей, вони відразу почувають себе по-вояцьки... Навіть це помітно у жінок... От хоч би й пісні — і ті й другі відразу почали з вояцьких...

Директор, що не дуже розбирається в піснях, питає:

— А хіба й дівчата співають вояцької?

— Ну, — каже Семен Іванович, — “їхав стрілець на війноньку”. Хм... Не чую в тому нічого вояцького... Саме для дівчат пісня...

— Я кажу про ту... ту Дуню...

Після того вчителі розважають про характер пісень, про їх походження. Пісня, мовляв, відзеркалює душу. Чи ми маємо добрі вояцькі пісні? Пісня — дуже важливий чинник в життю народу...

А потяг собі біжить. Він ні на що не зважає. Ось він уже розігнався, кілька разів для бадьорості свиснув і женеться просто на ліс, що отам ледве синіє на обрію. Дим розбивається від легкого подуву південного вітру і обережно, ніби боячись упасти, стелиться по молодих, зелених житах...

Все це триває одну мить. Ось вже і ліс. Паротяг хрипло перебоями засвистів і пересік навскоси биту дорогу Крем’янець — Дубно. Ось уже з обох боків ліс. Справа більше шпильковий, зліва — листяний. Ще мить, і потяг зупиняється. Крихітна станція з правого боку. Невеличкий дерев’яний будиночок. На чорній дошці ще помітні сліди напису по-російськи “Смьіга”, але тепер там написано по-польськи. Зліва широка площа і на ній безладно звалено багато почорнілого від часу дерева...

Тут дуже почувається вплив весняного сонця. У квітниках біля будиночків яскраво цвітуть малинові півонії, бузковий коситень, боз не може дочекатися і, здається, ось-ось розцвіте враз. Пахне живицею, свіжістю... Все до пересади зелене.

Молодь з гамором висипається. Вистрибують з вагончиків. Дівчата чепуряться, хлопці гуртуються до походу, директор не може втриматись, щоб не втручатися до цього галасливого товариства. Він раз у раз робить зауваження. Той непристойно розхристався, у того погано начищене взуття, в іншого розпатлана голова. Він також не забув хлопцям їх співу. “Но, но, но! Ви там... Гей! Що це ви там співаєте? Це ви, Шеремето, відзначуєтесь”...

Але його, мабуть, ніхто не слухає. Варвара Сергіївна намагається перекричати всіх, але куди їй. Вона щосили кричить:

— Ша, слухайте! Тепер ділимось на гуртки. Не можна всім отакою оравою... Кожний гурт маршує окремо, але в тому самому напрямку.

Незабаром все довільно упорядковується. Усі йдуть просто в ліс на захід. Скоро зникає станція. З усіх боків ліс. Під ногами безліч квітів — братки, зозульчині слізки, медяники... Місцями синіють кущами фіялки. Скрізь розгортається папороть, росте глуха кропива, ріжні трави. На всьому ще блищить роса, і дехто з учнів роззувається, але їм нелегко йти босоніж. Вони стрибають обережно на пальчиках. Дівчата наривають