Читати книгу - "Останній дон"

— Це і є моя дитина, про яку я сказала Бозові, що поховала її в пустелі. Тепер ти мені віриш? — І вперше Кросс справді повірив, що вона могла б його покохати.

Атена пройшла з ним на кухню і приготувала каву. Вони сиділи в ніші й дивилися на океан. За кавою Атена почала розповідати. Говорила буденно, ніяких емоцій ні в голосі, ні на обличчі.

— Коли я втікла від Боза, то залишила дитину у моїх далеких родичів, людей сімейних, у Сан-Дієґо. Вона була зовсім нормальною на вигляд дитиною. Тоді я не знала, що вона аутист, мабуть, такою тоді ще не була. А залишила я дочку тому, що вирішила стати актрисою. Мені слід було заробляти і на неї, і на себе. У своєму таланті я була впевнена, і, Господь свідок, усі запевняли мене, що я гарна. Я жила думкою, що коли доможуся успіху, то заберу свою дитину.

Отже, я працювала в Лос-Анджелесі і коли тільки могла навідувалась до неї в Сан-Дієґо. Потім мені пощастило домогтися успіху, і так часто я з нею не бачилась, мабуть, раз на місяць. Нарешті, коли я ладна була забрати її до себе, поїхала з купою різних Подарунків на її третій день народження, але Бетані, здавалося, сховалася в інший світ. Не дитина, а глухий мур. Я взагалі не могла привернути її уваги. Я збожеволіла. Гадала, що у неї пухлина в мозку, пригадала, як Боз підкинув її і не підхопив і вона впала на підлогу, мабуть, тоді її мозок пошкодився, а зараз це почало виявлятися. Місяцями я водила її по лікарях, різні там аналізи й перевірки, показувала її фахівцям, і ті все перевіряли. Тоді хтось, я вже й не пам'ятаю, чи то лікар у Бостоні, чи психіатр техаської дитячої лікарні, сказав мені, що моя дитина — аутист. Я навіть не знала значення цього слова, гадала, що це якийсь різновид затримки розвитку. «Ні, — сказав мені лікар, — це означає, що вона живе у своєму власному світі, не зважає на існування інших людей, не цікавиться ними, не має жодних почуттів щодо інших». Уже коли я віддала її в цю клініку, щоб вона була ближче до мене, ми виявили, що вона реагує на ту обнімальну машину, яку ти бачив. Я подумала, що машина зможе якось допомогти, тому й залишила Бетані там.

Кросс не зронив ні слова, Атена вела далі:

— Аутизм означає, що вона ніколи не зможе мене полюбити. Одначе лікарі кажуть, що аутисти талановиті, навіть наближаються до геніїв. І я гадаю, що Бетані — геніальна. Йдеться не тільки про її живопис. Дещо інше. Я знаю від лікарів, що після багатьох років наполегливого тренування деяких хворих на аутизм можна навчити зважати на деякі речі, потім на декого з людей. Дехто може навіть жити наближеним до нормального життям. Саме тепер Бетані не зносить музики чи будь-якого шуму. Спочатку вона не терпіла, коли я до неї доторкалася, а тепер навчилася терпіти мене, отже, якесь покращення є.

Вона все ще мене відштовхує, але не так непримиримо. Деякого прогресу ми домоглися. Я була подумала, що це мені кара за те, що я нехтувала нею, бо хотіла зробити кар'єру. Але фахівці кажуть, що деколи, хоч хвороба і виглядає на спадкову, вона може бути набутою. Немає ніякого зв'язку, як твердять лікарі, з тим, що Боз кинув її так, що вона вдарилася головою об підлогу, чи з тим, що я залишила її, та не знаю, чи зможу в це повірити. Мене увесь час переконують, що нашої провини тут немає, що це одна з життєвих загадок, що все це могло бути передумовлене. Наполягають, що цьому не можна було запобігти, і ніхто не в силах чогось змінити. Та все ж таки щось усередині мене відмовляється вірити і в те, і в інше.

Відколи я вперше про все дізналася, мене не полишають різні думки. Доведеться зважитися на складне рішення. Я знала, що буду безсила її вирятувати, поки не зароблю багато грошей. Отже я влаштувала її в клініку і проводила з нею принаймні один вихідний на місяць, а деколи й будні. Нарешті я розбагатіла, стала знаменитою, і все те, що я мала за вагоме, для мене тепер не важить анічогісінько. Понад усе на світі я хотіла бути разом з Бетані. Навіть якби цього не сталося, я все одно збиралася після завершення «Мессаліни» поставити крапку на своїй кар'єрі.

— Чому? — спитав Кросс. — І що ти збираєшся робити?

— У Франції є спеціальна клініка з таким собі великим доктором, — відповіла Атена. — Після зйомок я збиралася переїхати туди. А потім з'явився Боз, і я знала, що він зможе порішити мене, тоді Бетані залишиться на білому світі сама. Ось чому я була б не проти позбутися його будь-яким чином. Крім мене у Бетані немає нікого. І хай там як, а такий гріх я вже переживу. — Атена помовчала і всміхнулася до Кросса: — Що, гірше за мильні опери?

Кросс дивився на океан. У сонячному світлі він переливався яскравою маслянистою синявою. У Кроссовій уяві постала дівчинка з її непроникним, схожим на маску обличчям, яке може ніколи не відкритися цьому світові.

— А що то за скриня, в якій вона лежала? — спитав він.

— Це те, що дає мені надію, — засміялася Атена. — Сумно, чи не так? Це обнімальна коробка. Багато аутичних дітей змушені лягати в неї, коли їх поймає депресія. Це просто замінник людських обіймів, де аутистам не треба ні з ким спілкуватися або не доводиться ні від кого залежати. — Атена глибоко зітхнула і продовжила: — Кроссе, я сподіваюся колись замінити цю скриню. Зміст мого життя тепер тільки у цьому. Жодної іншої мети для мене просто не існує. Студія повідомила, що на моє ім'я надходять тисячі листів від людей, які мене люблять. Скрізь люди прагнуть доторкнутися до мене. Чоловіки увесь час освідчуються в коханні. Всі мене люблять, крім Бетані, а вона — єдина, хто мені потрібний.

— Для тебе я зроблю все, на що буду спроможний, — сказав Кросс.

— Тоді зателефонуй наступного тижня, — попросила Атена. — Будьмо разом так довго, як зможемо, поки закінчиться