Читати книгу - "Учень убивці"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Веріті раптом замовк і взявся краскою, наче сказавши щось нерозсудливе. Затим продовжив ще тихіше:
— Скілл — це як мова, хлопче. Мені не треба кричати, аби пояснити щось. Я можу ввічливо запитати або натякнути, що мені потрібно. Можу торкнутися когось Скіллом, і він думатиме, що сам вирішив допомогти мені. Але Гален цього не вміє, як і навчити цього. Нестатки та біль знижують захисні можливості людини; Гален вірить лише в це. Але Солісіті вдавалася до хитрощів. Вона просила мене спостерігати за повітряним змієм або пилинками, які літають у сонячному промені, зосереджуючись на цьому, наче навколо більше нічого не було. І раптом вона проникала у мою свідомість, усміхалась і хвалила мене. Вона вчила, що для того, аби бути відкритим, достатньо не замикатися. А щоб проникнути у чиюсь свідомість, достатньо захотіти вийти зі своєї. Розумієш, хлопче?
— Трішки, — сказав я.
— Трішки, — зітхнув він. — Я б міг навчити тебе Скіллу, якби в мене був час. Але в мене його немає. Проте скажи, будь ласка: до випробування в тебе добре виходило?
— Ні. В мене немає здібностей… Стривайте! Це неправда! Що я сказав? Що мені спало на думку?
Хоч я й сидів, але раптом похитнувся, а моя голова стукнулась об ручку крісла. Веріті схопив мене.
— Напевне, я дуже швидко тобі все розповів. Спокійно, хлопче. Хтось затуманив тебе і збив з пантелику, так само як я обманюю штурманів та стернових на червоних кораблях. Я переконую їх, що вони вже бачать землю і йдуть правильним курсом, хоча насправді вони рухаються проти течії. Я переконую їх, що вони пройшли якесь місце, хоча насправді вони його навіть не бачили. Хтось переконав тебе, що ти не володієш Скіллом.
— Гален, — впевнено промовив я і навіть здогадався, коли саме це трапилось: того вечора він вдерся до моєї свідомості, й відтоді все змінилося. Я жив ці всі місяці, як у тумані…
— Напевно. Але якби ти проник у його свідомість, то побачив би, що з ним зробив Чівелрі. Гален люто ненавидів твого батька ще до того, як Чів обернув його на кімнатного песика. Нам було шкода його, і ми хотіли знову обернути песика на людину, але не знали, як це зробити без відома Солісіті. Та Чів добре володів Скіллом. Ми тоді були просто хлопчиками, а Чів зробив це у нападі гніву. Як не дивно, Чів розсердився, бо Гален утнув мені якусь капость. Навіть коли Чівелрі не сердився, то його дотик Скіллом нагадував удар копитом або скоріше падіння у стрімку річку. Він так швидко проникав у думки, передавав повідомлення і втікав. — Веріті знову замовк і потягнувся, щоб зняти накривку з тарілки з супом. — Я гадав, що тобі це відомо, хоча біс його знає, звідки б ти дізнався? Хто б тобі міг розповісти?
Я хапався лише за одне:
— Ви б могли навчити мене Скіллу?
— Якби в мене було багато часу. Ти схожий на нас із Чівом у часи навчання. Ми теж помилялися. Ми добре володіли Скіллом, але не знали, як керувати цією силою. А Гален… погано підготував тебе, як на мене. У тебе є межа, за яку я не можу проникнути, хоч і добре володію Скіллом. Тобі треба навчитися відкриватися. Це важко. Так. Але я можу тебе навчити. Якщо у нас із тобою буде цілий рік вільного часу, — Веріті відсунув тарілку з супом. — Але в нас його немає.
Знову мої надії було зруйновано. Мене наповнила друга хвиля розчарування, а зверху наліг камінь відчаю. Я освіжив пам’ять і в нападі люті раптом зрозумів, що зі мною зробили. Якби не Ковалик, я б у ту ніч викинувся з башти. Гален намагався вбити мене. Так само він міг би напасти на мене з ножем. Ніхто б не дізнався про те, що мене побили, окрім його відданої групи. Коли йому не вдалося, він забрав у мене можливість навчатися Скіллу. Він зруйнував моє життя, і я… Я розлючено підскочив.
— Ну-ну! Не так хутко й обережніше. Ти ображений, але зараз не можна допускати сварок у замку. Потерпи, доки не зможеш вирішити цю проблему спокійно. Заради короля.
Я вклонився на знак поваги до його мудрої поради. Він зняв накривку з невеличкої порції печені з домашньої птиці, але знову накрив її.
— І все ж таки, навіщо ти хочеш навчитися Скіллу? Це жалюгідне заняття не для чоловіків.
— Щоб допомогти вам, — без вагань сказав я і зрозумів, що це правда. Колись я хотів довести, що я справжній і гідний син Чівелрі, щоб справити враження на Барріча та Чейда або покращити своє становище в замку. Тепер, коли я щодня бачив, чим займається Веріті, не дістаючи натомість ні визнання, ні схвалення від своїх підданих, то зрозумів, що хочу лиш допомогти йому.
— Щоб допомогти мені, — повторив він. Шторм пішов на спад. Веріті звів голову й подивився у вікно.
— Забери їжу, хлопче. В мене на неї немає часу.
— Але тобі потрібна сила, — заперечив я, відчуваючи провину: адже він витратив на мене час, хоча йому треба було поїсти й поспати.
— Я знаю. Але в мене немає часу. Їжа забирає сили. Дивно це визнавати. Зараз у мене немає зайвих сил, щоб їсти.
Веріті тепер дивився кудись удалечінь, намагаючись поглядом проникнути крізь усе кволішу стіну дощу.
— Я дав би тобі свою силу, Веріті, якби зміг.
Він якось дивно глянув на мене.
— Ти впевнений? Ти справді цього хочеш?
Я не зрозумів, чому він так допитується, але був упевнений у своїй відповіді.
— Звісно. — І тихим голосом додав: — Я людина короля.
— І у нас в жилах тече одна кров, — визнав Веріті й зітхнув. На мить він зробився зовсім хворий, знову подивився на їжу, а потім виглянув у вікно.
— Час настав, — прошепотів Веріті. — Можливо, цього вистачить. Чорт забирай, тату. Невже ти постійно виграєш? Добре, йди до мене, хлопче.
Він наполягав, і це злякало мене. Коли я став біля його стільця, Веріті поклав мені руку на плече, наче хотів звестися.
Я подивився на нього знизу вгору, сидячи на підлозі. У мене під головою була подушка. Веріті кинув мені ковдру, яку
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Учень убивці», після закриття браузера.