Читати книгу - "Облога та штурм, Лі Бардуго"

Наметове містечко розрослося. У таборі під мурами влаштувалися сотні людей, а може, й тисячі. Прочан знайти було нескладно, та я здивувалася, побачивши, як збільшилася їхня кількість. Вони юрмилися навколо великого білого намету, обернувшись обличчями на схід і чекаючи на ранню появу сонця.

Почувся звук, спочатку шурхотливий шепіт, наче в повітрі забилися крильця пташок, а згодом, щойно сонце визирнуло з-за горизонту й осяяло блакитне небо, низьке гудіння: «Санта. Санта-­Аліна. Санта. Санта-Аліна».

Прочани спостерігали, як розливається світанок, а я спостерігала за ними, не в змозі відвести погляд від їхніх сподівань. Обличчя сповнилися благоговінням, і щойно на людей упали перші промені сонця, дехто заплакав.

Гудіння гучнішало й множилося, зростало й стихало, переростало в лемент, від якого у мене руки вкривалися мурашками. Воно нагадувало джерело, що виходить із берегів, струшений з дерева бджолиний рій.

«Санта-Аліна. Санта-Аліна. Донька Равки».

Сонце заграло на моїй шкірі, й я заплющила очі, молячись, аби відчути щось, що завгодно.

«Санта-Аліна. Донька Керамзіна».

Їхні руки здіймалися до небес, голоси повнилися шаленством, перетворюючись на крики та верески. Старі обличчя, юні, хворі та немічні, здорові й міцні. Усі вони належали незнайомцям.

Я роззирнулася навколо. «Це не надія, — подумала. — Це божевілля. Це голод, потреба, розпач». Мені здалося, наче я отямилася від трансу. Навіщо я сюди прийшла? Поміж цими людьми я почувалася ще самотнішою, ніж за стінами палацу. Вони не мали що дати мені, а мені ні́чого було запропонувати їм.

Ноги заболіли, і я раптом збагнула, наскільки втомилася. Розвернувшись, почала прокладати собі шлях у натовпі до міських воріт; а їхні наспіви дедалі гучнішали, перетворюючись на безладне ревіння.

«Санта, — верещали вони. — Соль Королева. Ребя Два Столба».

Донька Двох Стовпів. Я вже чула цю назву раніше, під час подорожі до Ос Альти: це була долина, пойменована на честь якихось древніх руїн, що стали притулком для крихітного, нічим не примітного поселення на південному кордоні. Мал теж народився там неподалік, але нам ніколи не випадало нагоди повернутися туди. Та й який у цьому був сенс? Далекі родичі, яких ми могли мати, давно вже були поховані або спалені.

«Санта-Аліна».

Я пригадала кілька своїх спогадів із часів до Керамзіна — таріль із порізаним скибками буряком, а в мене від нього червоні пальці. Пригадала запилюжену дорогу, яку розглядала з чиїхось широких плечей, воли розмахували хвостами, а наші тіні тяглися землею. Чиясь рука показувала на зруйновані дороговкази, два вузькі кам’яні пальці, що під дією вітру, дощу і часу майже перетворилися на жердини. Ось і все, що залишилося в моїй пам’яті. Решта спогадів стосувалися Керамзіна. Решту захопив Мал.

«Санта-Аліна».

Я проштовхувалася крізь гущу тіл, ретельніше натягаючи на вуха шарф, аби заглушити галас. Стара прочанка заступила мені дорогу, і я мало не збила її з ніг. Я витягла руку, щоб утримати її, й жінка повисла на мені, ледве тримаючись на ногах.

— Пробач мені, бабає, — ввічливо перепросила я.

Ніхто ніколи не зможе сказати, буцімто Ана Куя не навчила нас поводитись. Я обережно допомогла жінці знову стати на ноги.

— З вами все гаразд?

Але вона не дивилася на моє обличчя — витріщалася на шию. Рука смикнулася вгору. Занадто пізно. Шарф зіслизнув із шиї.

— Свята! — заголосила жінка. — Свята!

Вона вклякла і схопила мене за руку, притискаючись до неї зморшкуватою щокою.

— Санта-Аліна!

Раптом мене оточили руки й почали сіпати за рукави і пруг пальта.

— Будь ласка, — попросила я, намагаючись висмикнутися.

«Санта-Аліна». Бурмотіння, шепіт, плач, крик. Власне ім’я здавалося мені чужим, промовлене наче молитва, незнайоме заклинання, щоб відігнати темряву.

Люди юрмилися навколо мене, наступаючи дедалі дужче, штовхаючись, аби дістатися ближче, тягнучись, аби відчути на дотик моє волосся чи шкіру. Я почула, як щось порвалося, і зрозуміла, що це моє пальто.

«Санта. Санта-Аліна».

Тіла тиснули дужче, штовхаючись і соваючись, гавкаючись між собою, адже кожному хотілося опинитися ближче. Я втратила землю під ногами. Скрикнула, коли хтось вирвав із голови пасмо волосся. Вони збиралися розірвати мене на шматки.

«Дозволь їм це зробити», — раптом надзвичайно чітко подумала я. Ось так легко можна враз із усім покінчити. Більше жодного страху, жодної відповідальності, жодних нічних жахіть про розтрощені скіфи чи згодованих Зморшці дітей, жодних видінь. Я зможу звільнитися від нашийника, від пут, від нестерпної ваги чужих сподівань. «Дозволь їм це зробити». Я заплющила очі. Ось таким буде мій кінець. Можливо, мені відведуть сторінку в «Історії Санктія» й намалюють навколо голови золотий німб. Аліна Пригнічена, Аліна Мізерна, Аліна Божевільна, Донька Двох Стовпів, одного ранку розірвана на шматки в тіні міських мурів. Мої кістки продаватимуть на узбіччях доріг.

Хтось заверещав. Я почула розлючені крики. Велетенська рука схопила мене й підняла в повітря. Розплющивши очі, я побачила похмуре обличчя Толі. Він тримав мене на руках.

Поруч із ним була Тамара. Повернувши руки долонями вгору, вона повільно виписувала в повітрі дугу.

— Не наближайтеся, — попередила вона натовп.

Я побачила, як кілька прочан сонно кліпнули, а дехто й узагалі опустився на землю. Вона вповільнювала людські серця, намагаючись їх заспокоїти. Якийсь чоловік кинувся вперед. Тамара блискавично витягла свої сокири. На його руці розквітла червона пляма, і чоловік заревів.

— Наблизишся — втратиш руку назавжди, — кинула Тамара.

Обличчя у прочан оскаженіли.

— Дозволь